Глава 6

– Найкраще смакує з агрусовим соусом! – Дубій подав мені тацю з якимись м’ясними закусками у клярі на дерев’яних шпажках та декількома ємностями зі субстанціями різного кольору.

Зараз ми з Жарославом сиділи за нарадчим столом у глибоких кріслах на тонкій ніжці з обертальним механізмом у робочому кабінеті командира 496-ї прикордонної частини ЗСУ. Насправді кабінет скидався більше на капітанський місток зорельота з фантастичних фільмів мого часу: приміщення нависло над операційним простором гарнізонного штабу, де на робочих місцях та проходах метушилися військові. Зараз від решти нас відмежували прозорі полімерні перегородки, що поглинають звук.  Але я помітив підіймальні механізми, тож зазвичай командир, вочевидь, і справді знаходиться не лише на огляді в усіх підлеглих, а й у безперешкодному доступі. Інших меблів, окрім столу та стільців, тут не було, а за периметром зі стелі звисали напівпрозорі інформаційні екрани. 

Мені доводилося бувати в бригадному КП — задушливому та гамірному підвалі, де стіни повністю завішували екрани телевізорів з трансляціями аеророзвідки. Серед своїх просто “яма”, це місце навіювало нудьгу та відчуття безвиході. Я особисто знав кількох піхотинців, які відмовлялися покидати позиції на нулі задля переводу на службу в безпечний штаб – кращого опису для передачі атмосфери того місця просто не знайдеш. КП ж майбутнього скидався більше на офіс ІТ-компанії. 

– Тож, Сергію, ти, певне, хочеш дізнатися більше про прикордоння зараз? – спитав Дубій, поки я відволікся на їжу. Жарко закивав головою, хоча також був сконцентрований на закусці, що не продавалася у “Їдальні”. 

Мені стало єдиного жесту головою, щоб активізувати у командира режим сторітелінгу й він почав говорити. Поставленим голосом, досить виразно та послідовно, Дубій розповідав події минулих літ так, ніби читав це з приготованого документу. Очі військового миготіли і я був певен, що що саме так він і робив, однак інтонація та подача матеріалу дійсно заслуговували на повагу. 

Як виявилося, ідея стіни на кордоні належала не нам, а ворогові, що почав зводити суцільне укріплення одразу після поразки. Але велике будівництво у них  розпочалося хаотично і, як годиться, з великими протиріччями: десь ворог пробував зайти на українську землю, десь бетонний мур сягав двадцяти метрів, а в інших проміжках складався з куп будівельного сміття… Загалом нас ідея влаштовувала, а от виконання – цілковито ні, тож довелося робити самим. Система ж видала чіткі координати периметру “Межі” й встановила десятикілометрову санітарну зону вглиб територій колишнього агресора. 

У перші роки бойові зіткнення траплялися регулярно, але ЗСУ вперто стояли на своїх позиціях та відбивали усі атаки противника паралельно зі створенням демілітаризованої “санітарної” зони. Якщо точніше – це була безлюдна територія: без упереджень на домівки цивільних чи будь-які інші аспекти, без лісів та посадок — лише випалена земля на багато кілометрів від кордону України. Це подобалося далеко не всім у світовій спільноті, але ЗСУ планомірно готували територію. Інженерні підрозділи зводили масштабні захисні споруди навіть без технологічних отворів на той бік, за винятком проток для рік чи струмків. І з часом це дало результат: коли московитів стало помітно лише з неба чи у приціл снайперської гвинтівки, прикордоння України нарешті видихнуло з полегшенням. 

— А повітряні атаки? Ракети, дрони? — я довго не встромляв власних реплік у розмірену розповідь військового, оскільки жував. Хоча питань вже трохи назбиралося. 

— Все є, все періодично летить. Особливо у “дні без світла” чи на великі свята. На щастя, ми навчилися збивати переважну більшість того непотребу. 

— Гаразд, а чим росі… московити зараз аргументують свою агресію?

Запала мовчанка. Я впіймав на собі невдоволений погляд Жарослава. Командир теж зніяковів, але швидко повернувся до норми:

— Ми не знаємо. Ми їх не питали. 

— Нам заборонено, — доповнив репліку Жарко.

Це досі не вкладалося в моїй голові. Практика кенселингу чогось або когось була і в мій час, однак навіть тоді новин про ворога було вдосталь. Ми стежили за їхніми сенсаціями та скандалами, особливо скандалами. Контрпропаганда спростовувала численні фейки, а споглядання різноманітних аварій та катастроф зводилося до кармічної кари за наші страждання. Сучасні ж українці живуть абсолютно без росіян, з якими попередньо провели поруч більше трьохсот років. 

— Але ж ви моніторите ситуацію тут, у прикордонні, — запитав я Дубія. Той знову завагався кілька секунд і натиснув щось на своєму гаджеті. Від побаченого там і викликаного цим здивування, його брови стали стріхою. Командир перевів погляд на мене, на мого супутника, знову у планшет. І сказав:

— Що ж, хлопці, Система не проти вам дещо показати. 

Краєм ока я помітив жах в очах Жарослава, що блищали зараз навіть без підсвітки. Дубій знову щось натис і донизу скляних вікон поповзли непроникні ролети. Персонал командного пункту з подивом споглядав, як кабінет командира перетворюється на закритий клуб за інтересами.

Інфоекрани за  периметром об’єдналися у величезний суцільний монітор, на якому з’явилася картинка з розвідного безпілотного БпЛА. Відео було поточним, про що свідчили марки дати та часу. Дрон ліг на крило й повільно розглядав дивну сцену вглиб ворожої території. 

Серед чагарників та дерев було розчищено досить великий майданчик, обабіч чого ми бачили повалені стовбури й згорнуті в купи гілки. Посеред ділянки розмістилися величезні автокрани — щось подібне я бачив у свій час у передачах про монтаж вітрових генераторів. Підняті на різну висоту стріли машин підтримували на тросах загрозливу конструкцію, що за формою нагадала мені гігантського меха — бойового робота. На перший погляд він переважав розмірами шістнадцятиповерхівку: було чітко видно членування важких ніг з витягнутим уперед яйцеподібним тулубом, де знаходилася кабіна керування. “Руки” машини закінчувалися зібраними докупи гарматами різного калібру. Мою увагу також привернули “плечі” робота, на яких розташувалися більше архітектурні конструкції, схожі на куполи храму Василія Блаженного на червоній площі москви. На одній з них розвивався звичний та ненависний мені трикоро, а на іншій — безглуздий червоний прапор з жовтим серпом, молотом та ще якимось округлим символом посеред.