Глава 5

«Шановна Маріє (прізвище приховано відповідно до права на приватність листування), за час Вашої служби у органах МВС, за Вами не помічено критичних порушень, що суперечать Конституції України, основним Законам та підзаконним актам, а також правилам внутрішнього розпорядку. До уваги взята Ваша активна громадська позиція та суміжні дані, зібрані та систематизовані у різний час, що характеризують Вас, як відносно чесну та патріотично-налаштовану громадянку.

У зв’язку з цим, Я пропоную Вам долучитися до лав співробітників оновленої правоохоронної системи. Жодних принципових відмінностей немає: Ви маєте сумлінно виконувати свою роботу та дотримуватися Присяги.

Ваше подальше рішення – остаточне та безповоротне. Я зрозумію, якщо Ви відмовитеся – це не спричинить упередженого ставлення, жодних покарань чи утисків.

Однак у разі згоди, Ви станете активним учасником оновленого курсу розвитку України. Будь-які відхилення від нього матимуть фатальні наслідки, передбачені чинним Законодавством.

Разом із тим, Я пропоную Вам мирову угоду щодо анулювання претензій до Вас у випадках:

• Хабарництво у Академії МВС (деталі приховано);
• Перевищення службових повноважень (приховано);
• Порушення ПДР у якості водія автотранспортного засобу чи пішохода (перелік приховано);
• Ухилення від сплати податків за діяльністю (приховано);
• Замовчування інформації щодо правопорушень (перелік приховано).

Тож, Машо, тобі варто добре подумати, зважити пропозицію та міру відповідальності й прийняти власне рішення. Я не володію часом, тому це треба зробити до 16:00, 16 лютого 2025-го року. 

Такі, як ти – потрібні Україні, але і від тебе залежить дуже багато. Не підведи!

P.S. Найперше — себе.»

Нижче дві кнопки: “Погоджуюся”, “Відмовляюся”.

Якщо чесно, Марія очікувала отримати такого листа вже більше доби, відколи дізналася про це від колег, яким довіряла. Вона була однією з тих, хто пішла у Нацполіцію з особистих переконань та бажання служити на користь держави й народу в складний воєнний час. Щоправда вже досить скоро після початку служби, а точніше ще у Академії, її ідеали нещадно розбилися об сувору реальність.

Так, вона намагалася слідувати вимогам, але все частіше брали гору негласні правила служби. Ще дитино на Майдані, Маша захоплювалася ентузіазмом борців за права та свободу, хоча й не розуміла до кінця значення усіх цих слів. У підлітковому віці її родина поховала двоюрідного брата – учасника АТО, що завдало болю, але тільки зміцнило настрої дівчини. Тому після школи вона без вагань обрала майбутню професію.

Дивно, але в переліку Марія очікувала побачити ще мінімум 2-3 вчинки, за якій їй було дійсно соромно. Можливо «Система» не ідеальна, оскільки деякі її знайомі, хто вже отримав листи, також не дорахувався вагомих, на їхню думку, претензій. Або ж дуже хитра. 

Але це був шанс. Ні, не побудувати успішну кар’єру. Шанс зробити державу кращою. Вибір всього у один клік відмежовував її від нагоди втілити саме те, на що колись сподівалася. І Марія натиснула кнопку.

— Зараз вальне! Прикрий вуха! — сказав мені солдат із позивним, що я не запам’ятав, і жестами показав, як треба зробити. Після інциденту з кішкою вони всі, схоже, вважали мене дибілом і ретельно коментували навіть найпростіші інструкції.

Тої ж миті велетенська скорострільна турель, що нависла над нами, видала короткий звук-попередження й випустила вглиб санітарної зони цівку розпечених снарядів. Одразу ж таку ж чергу видала сусідня установка, що за відчуттями знаходилася десь за пару кілометрів від нас. Боєприпаси летіли в глупу темінь, де розривалися десятками смертоносних спалахів.

Близько третьої ночі я сидів за широким парапетом захисного муру — «Межі» — в компанії декількох бійців ЗСУ та вже звичного Жарослава. Після зустрічі нас привели до гарнізонного майдану, де збиралися вільні від службових обов’язків захисники. Тут точилися розмови, гралися ігри, проходили інструктажі та майстер-класи. В мій час все це було просто немислимо, однак зараз все змінилося і я не поспішав дізнатися, як саме. 

Як я вже зазначив, з першого погляду мені це нагадало якийсь підлітковий табір, а не прикордонну військову частину. Кидалося у вічі, що службовиць серед присутніх було в рази більше, ніж у мій час. На додачу, у темряві на тілах багатьох військових щось тьмяно світилося де-не-де під легким одягом чи на відкритих ділянках шкіри. 

Нас не представили товариству, однак всі вони безперечно знали, кого саме привели до загалу. Миттю нам запропонували їжу та напої, довкола зібралося з десяток солдатів, які з цікавістю розглядали незнайомця у окулярах для осіб з особливими потребами. На власні вуха я кілька разів чув «Це він?», однак ніхто з присутніх не задава їх прямо. І вже дуже скоро бійці розійшлися у власних справах, а нас із Жарком залишили в одній з альтанок, що оточували гарнізонний майдан. Наш супровід також зник у напівмороці, що панував довкола, натомість до нас прийшов офіцер навіть більшого за мірками мого часу зросту та комплекції.

— Вітаю у 496-й, браття, — він потис нам руки та сів за стіл. Тут вже наставили купу різноманітних тарілок, мисок та пляшок. — Я командир Дубій. Не переймайтеся про біо-дрона – Мурка Два-Чотири трохи дурнувата кицька, але з нею все гаразд.