Глава 4

Він поспішав і йому було не до переможних реляцій, що заполонили не лише всю країну, але й більшість демократичного світу. Він поспішав дістатися будівлі Верховної Ради — парламенту, під куполом якого більше століття вершилася доля України. Йому це здавалося такою дурницею: адже все вже вирішено і домовлено, все погоджено між однодумцями, а всі противники чи апоненти — успішно усунені. Лишається лише невелика формальність: проголосувати. Провести цей суто технічний ритуал, що дає життя новим законам та правилам. 

Він поспішав, тому що всі, кому зараз було треба, теж поспішали. Впродовж років війни вони почувалися, практично, недоторканими одноосібними господарями, але це не могло тривати завжди. Звісно, вони готувалися до чогось подібного, але ніхто не гадав, що війна закінчиться так несподівано швидко. І тепер їм конче необхідно приймати закони, над якими вони напружено працювали також впродовж років, дбайливо готували схеми та обхідні шляхи для подальшого тіньового збагачення та утримання влади. 

Але не лише несподівана перемога зіграла проти них. Точніше, було багато питань щодо її досягнення. Він точно знав, що одним зі сценаріїв, викинути окупантів за межі України планувалося мінімум за два майбутніх роки та лише за певних умов. І всі про це знали: тут, за всіма кордонами та навіть за мурами кремля, хоча й були цим надто невдоволені. Але з’явився новий гравець. Знову ж уточнення — вони самі його створили, хоча й зовсім з інших міркувань. Більше для підняття власного іміджу в очах світової спільноти й для глибшого контролю театру бойових дій. Але щось пішло не так і тепер треба поспішати. 

Його броньоване авто та машина супроводу мчали столицею з проблисковими маячками — так вже давно ніхто не робив, але довелося використати цей ненависний водіям та перехожим прийом, аби розчистити шлях до парламенту. Це був далеко не найважливішій народний депутата у складі великої бюрократичної машини, що зараз керувала державою. Його сфера відповідальності була не такою масштабною та заплутаною, як у колег. Однак його “робота” та голос були вкрай важливими. І вже дуже скоро він його віддасть за цілий пакет нововведень, після чого вплив масштабується в рази. Як і прибуток. Як і було задумано. 

Смартфон, що вже довгий час розривався від вхідних сповіщень, мало не опікав долоню через робоче перевантаження. Тут і глава партії надсилав інструкції, і керівник депутатської фракції строчив нагадування і пояснення, щодо майбутнього голосування, і колеги жваво обмінювалися голосовими повідомленнями. Попри незначні хвилювання, всі були в піднесеному стані. Скоро це все закінчиться. Скоро все стане так, як потрібно їм, як потрібно йому. І оці тимчасові незручності, що буквально зірвали з місць усіх законотворців у вечірній час передбаченого вихідного, та ще й на піку ейфорії від закінчення війни, стануть не більше, ніж спомином поганого сну. 

Адже в цій країні все відбувається лише так, як узаконять вони. Тож залишається лише проголосувати…

Депутат відвів стомлені очі від екрану смартфону та глянув у вікно. Там проносилися типові для цієї непривітної пори сірі пейзажі проспектів та вулиць з облетілими деревами та наїжаченими від похолодання перехожими. Однак щось також змінилося і у цій картині: де-не-де майоріли блакитно-жовті прикраси та нав’язані стрічки, лунала весела музика, що останніми роками вважалося недоречним. І люди — вони, ніби, світилися зсередини, навіть крізь щільні пальто, куртки та шалики. Люди усміхалися. 

Він також посміхнувся, але насправді це було зверхньо. Скоро на все це жалюгідне стадо за вікном броньованого автомобіля звалиться оновлена реальність, де на всіх чекають жорсткі, якщо навіть не жорстокі, рамки, передбачені майбутніми змінами Законів. Звісно – все під канвою повоєнного відновлення країни. Але там не буде часу на протести, там немає місця вільнодумству і, звісно, там немає жодних механізмів для протистояння. Тож залишається тільки проголосувати.

На в’їзді в урядовий квартал друга машина кортежу, де їхала державна охорона, чомусь відстала й загубилася за рогом. 

— Куди ділися ці виродки? — вибухнув гнівом депутат. Поруч нього зараз були лише особисті охоронці, найняті одразу після незапланованих змін на фронті. Зараз від цих кремезних хлопців у всіх народних обранців залежало надто багато.

Краєм ока він помітив й знайомі автівки колег, що також неслися до Верховної Ради. Хвилювання посилювалося, але попереду вже з’явився тризуб на шпилі куполу будівля парламенту. Залишалося ще зовсім трохи…

І тут він побачив те, чого боявся найбільше. Одна з депутатських машин, що їхала поруч з ними, різко дала вбік й зупинилася на узбіччі. Цього не могло статися просто так! Із жахом він помітив ще одне добре знайоме авто, що спинилося й блимало “аварійкою” прямо посеред дороги. 

Тому коли вже його власне броньоване авто сповільнилося й звернуло на узбіччя  біля будівлі Кабміну, він несамовито закричав: 

— Наволочі, зрадники, я вас всіх посаджу, я вас ненавиджу!

Але його вже ніхто не слухав. Авто спинилося й усі представники охорони, як за командою, мовчки покинули салон та свого вже екс-шефа напризволяще. Депутат не став збирати розкидані салоном речі. Він просто важко дихав і налякано визирнув назовні, де на нього вже, вочевидь, чекали. Із тихим дзижчанням згори до нього  неквапно спустився квіадрокоптер аеророзвідки і байдужа лінза камери зависла на рівні очей депутата. 

— Ах ти ж!… — люто засичав депутат у марній спробі схопити дрон, але швидко знітився й безпорадно втупився поглядом у камеру пристрою. Чи розуміли його по той бік оптики? Адже він точно знав, що зараз крізь камеру на нього дивиться зовсім не якась інша людина.