Глава 2

0xFFFFFFF0…

Рука ковзнула по чомусь приємному на дотик і я побачив цілковито білу пустку. Це скидалося на опис Антарктиди чи Північного полюсу, якщо стояти серед снігів у хмарну погоду, коли безкраїй обрій зливається з неосяжним небом. Одночасно зчулися якісь електронні звуки і я побачив, як невідомі мені пристрої на шарнірних складових плавно складаються докупи, але поза межами видимості. 

За кілька секунд до мене прийшло розуміння: я лежав на спині, дивився у білосніжну стелю та бачив шматок такої ж прилеглої стіни; права рука ковзає простирадлом, що своєю фактурою наче просить, аби на ньому лежали. Ліва ж рука притиснута до простирадла прямокутною платформою, до якої входять різні шланги та кабелі. синхронно з цим, наче механізми “відчули” моє усвідомлення, платформа порснула на шкіру щось аерозольне та відкинулася від руки і також зникла з поля зору.

Я підвівся у сидяче положення. Це далося надто легко й навіть не запаморочилося в голові, що видавалося підозріливим після контузії. Вочевидь, я перебував у якомусь лікувальному закладі, бо на це вказувало не лише наявність чудернацької медичної техніки, але й характерний запах медикаментів та одягнена на мені річ – вільна сорочка з розпірками з боків. У звільненій лівій руці я віднайшов численні сліди у шкірі, наче від голок різного діаметру. Дивно, але практично всі вони вже почали затягуватися. 

Тож я перебував у якійсь палаті: тут стояло ліжко, ліворуч якого до стіни кріпилася біла закрита коробка, куди сховалися всі механізми. Нічого подібного я раніше не бачив, тож припустив, що потрапив до одного з військових шпиталів, оснащеного за підтримки наших військових партнерів. Одні масивні двері, вочевидь, були виходом назовні, а менші міжкімнатні, можливо — вели до вбиральні. Денне світло потрапляло крізь довге та вузьке вікно під всією стелею: побачити, що робиться ззовні я не міг. Однак зрідка я чув приглушений звук транспорту й голоси людей. 

Тепер мені закортіло підвестися. Босі ноги впевнено торкнулися покриття підлоги, що, на моє здивування, виявилося теплим та оксамитовим на дотик. Мабуть не найкраще рішення для медзакладу, але краще, ніж я міг би сподіватися. Стати на ноги вдалося так само легко, як і сісти до цього. В поєднанні з бадьорим м’язовим тонусом все це видавалося надто дивним. Я зробив кілька кроків приміщенням, аби заглянути за міжкімнатні двері. Всередині автоматично ввімкнулося світло – це справді був санвузол: з якимось нетиповим унітазом, на перший погляд, та умивальником, вище якого висіло невелике дзеркало. 

У мене завжди була чудова пам’ять на обличчя, тож впізнати своє було не важко. Але і тут було щось не те у відчуттях, тож я торкнувся пальцями шкіри на скулах, над бровами… Відчувалися непомітні ущільнення, ніби в глибині зачаїлися  рубці. ЗСУ зробили мені підтяжку шкіри?

Масивні двері прочинилися із характерним звуком пневматичного довідника і до приміщення увійшов молодий чоловік. Він не був схожим на медика, радше співробітника силових структур: підтягнутий, хоча й з невеликим надлишком ваги, у вільних штанах та сірій приталеній кофті, з незрозумілими мені нашивками та кепці зі стилізованим тризубом. Спершу він глянув на порожнє ліжко, але швидко зорієнтувався і перевів погляд на мене у прочинених дверях вбиральні біля дзеркала. До речі, я досі тримав себе руками за обличчя. 

— Бажаю міцного козацького, Сергію! — привітно та голосно виголосив відвідувач. Однак моя розгубленість завадила відказати бодай щось і він миттю змінив свій урочистий вигляд. 

— Перепрошую, я вважав це підходящим варіантом для звичного Вам привітання. – спростив тон незнайомець і швидко додав: – Чи готовий наш славетний попередник до незабутніх пригод?

Я зовсім не зрозумів його посил та дивну манеру мовлення, однак, з рештою, прибрав руки від обличчя й відповів лише на частину запитань  – що, наче, все добре. За кілька цих незручних митей до мене дійшло, що саме несвідомо бентежило у цьому молодикові. Спершу я подумав, ніби це бліки світла, однак тепер пересвідчився, як у його очах щось мерехтіло, ніби зсередини.  

— Чудово! – повеселішав незнайомець, – Ваші життєві показники в цілковитій нормі, за винятком рівня стресу. Не переймайтеся: це нормально після такої тривалої бездіяльності й скоро минеться. Що ж, мене звуть Жарослав Лісовець, я співробітник Служби Контролю і мені випала честь супроводжувати Вас найближчі дні до моменту повної інтеграції… Сергію?!

Дивно, але після помітного червоного спалаху в очах, він перервав свою хвацьку промову й підскочив до мене ще до того, як мої ноги  підкосилися, світло потьмяніло, а спиною прокотилась хвиля холодного поту. Жарослав не дав мені впасти й провів до ліжка, а в приміщенні миттю з’явилися кілька, вочевидь, медичних працівниць у блідо-рожевій уніформі. Одна з них ляснула щиглем Жарослава по козиркові кашкету:

— Ти чим думав, бовдуре? Після стільки часу він зразу тобі крос побіжить?! — сварилася вона на зніяковілого хлопця. Решта персоналу поралися біля мене  — їхні очі також палали різнобарвними вогниками. Біла коробка на стіні біля ліжка знову тихо загуділа і звідти виїхали полички з медикаментами й приладами. Досить швидко свідомість повернулася на місце, метушня спала й жінки залишили приміщення. Та сварлива наостанок показала Жарославові кулака. Мій новий знайомий стояв біля ліжка й винувато дивився на мене своїми дивними очима. 

— Даруйте, — стримано почав він, — Я дійсно заскочив Вас зненацька. Насправді мені надали детальний план взаємодії та інструкції, але я трохи хвилювався, думав, що все це нудна процедура для такої особистості, як Ви...