Розділ 1. Глава 1

Черговий боєприпас з давно забороненим білим фосфором розірвався над землею та впав долі палаючою ковдрою. Ніч на короткий час перетворилася на день, що показав суцільні руїни колись житлових будинків. Тут все дихало смертю і надія на краще згорала так само, як і дерево, метал та всі ті, хто ще досі міг шукати прихистку на понівечених позиціях. Ворог тиснув з повітря та землі, штурмував все новими хвилями навіть попри шалений спротиву наших захисників, перегрупуватися і знову тиснути з небувалою силою.  

Бронемашину кидало врізнобіч: ще одна “дорога смерті”, що колись була звичайним шляхом міжнародного значення, вкрилася вирвами та посічена тріщинами. Водій нещадно тиснув на педалі та лаявся щоразу, як темний шлях освітлював  черговий розквіталий спалах смертоносного розриву артилерійського снаряду. Найбільш небезпечні заряди вибухали вже позад утікачів, однак вздовж та поперек їхнього шляху літали червоні трасери. Кожна секунда могла стати останньою, про що систематично нагадували лункі влучання уламків у броньовані борти.  

Пасажири мовчали: розмовляти в умовах хитавиці та суцільного реву мотору та гуркоту розривів було аж ніяк. Поруч водія сидів його напарник у повному спорядженні, який несамовито вертів головою, виглядав можливі перешкоди попереду та небезпеки з боків. Позад, затиснутими між різними клумками, розмістилися двоє розвідників. В болоті та рештках пожухлого бур’яну, вони намагалися зібрати докупи свої речі та спорядження після тривалого перебування в умовах постійної готовності та боїв. Останній пасажир сидів долі у хвості авто, спертий спиною на задні двері. Також в болоті, але у химерно скривавленій формі, з натягнутим каптурем, він простягнув ноги, наскільки це було можливим, та кволо намагався прикривати понуру голову без каски брудною рукою. В долоні іншої — щось міцно стиснув. У темному салоні не було видно ані його обличчя, а ні травм, прихованих подертим уламками одягом. 

— Наче вирвалися, — прокричав напарник водія та повернувся до пасажирів через сидіння. — Тепер головне, щоб свої дорогою не підбили! Ви там як?

— Нормально, — відказав один з розвідників. Він саме закінчив перевірку зброї, що додало йому більшої впевненості навіть у такій ситуації й спромігся відмітити щось на екрані планшету. 

— А це у вас хто? Полонений? — Знову поцікавився напарник. — Він там ще живий?

Другий розвідник дотягнувся до бідолашного й струсонув того за плече. Не надто різко, як це могло бути з ворогом. Бідолаха лише видав приглушений стогін та підібгав під себе одну ногу. 

— Ні, це хтось із наших. Але ми напевне не знаємо хто. 

— Та ми на цього “олівчика” цілу добу витратили, — додав інший розвідник. — На нього прийшов наказ у Системі. Перший наказ — знайти цього типа, уявляєте? Ніби у нас зараз іншої роботи немає! — він вилаявся. 

— Другий. Другий наказ, — поправив його побратим, — Першим було не виконувати накази ротного до наступних вказівок. 

— Точно, другим, — погодився той. — Ну і одразу знайти цього. Якась маячня!

Водій стишив хід, щоб не лишитися без підвіски й серед пасажирів промайнуло небувале полегшення. Бронемашина продовжила рух, однак звуки приходів відчутно віддалилися. 

— Та ця Система — це якийсь саботаж! — водій долучився до розмови, коли це дозволило зниження концентрації на кермуванні. Всі, окрім врятованого, майже вголос схвально відгукнулися на його репліку. 

Добою до цього випадку у Збройних Силах України несподівано запровадили нову систему глобального керування військами. Як годиться, у неї була довга бюрократична назва, якою нормальні люди не користувалися — просто “система”. Рішення стало доволі несподіваним та, відверто, стресовим для всього суспільства, не лише військових. В армії ж так стрімко жодних змін раніше не відбувалося взагалі. Звісно, чиновники до цього постійно говорли про цифровізацію, новітні розробки, що от-от мають забезпечити нищівну поразку росіянам, але без пояснень, як саме. Однак далі слів та якихось пілотних спроб у тилових формуваннях справи не заходили. Щоправда, кожному нещодавна видали компактний планшет з “Дельтою”, “Кропивою” та іншими корисними застосунками. Але це здебільшого породило численні матеріали у ЗМІ про корупцію у Міноборони щодо закупівель.

Тому ніхто й не надав особливого значення прийняттю блискавичних рішень, спущених “згори” та узаконених найвищими державними інституціями. Тим паче тривожна, якщо не катастрофічна, ситуація на фронті, займала практично всю увагу мешканців України — було зовсім не до оновлень розподілу наказів у армії, що з кожним наступним днем могла програти абсолютно все. 

І от добою раніше “система” стала обов’язковою до використання та єдиним джерелом отримання наказів. Прогнозовано, одразу ж у війську назріло мало не повстання: автоматизована мережа видавала дивні, подекуди навіть абсурдні на перший погляд, бойові розпорядження. Траплялися накази залишення позицій, що довгий час утримувалися чималою кров’ю; надходили накази щодо незрозумілих переміщень та багато іншого. Подекуди підлеглим спускалися накази відсторонення командирів та взяття їх варту (а командирам — підкоритися). 

Здебільшого ситуацію рятував авторитет Головнокомандувача, якого поки вистачило для стримання хвилі гніву та невдоволення під час екстреного звернення до військовослужбовців Збройних Сил України. І, звісно, вже згадана критична ситуація з наступом ворога, що змітав усе на своєму шляху.

— І де ви його знайшли? — поцікавився водій. Він вважав “систему” дивною, але ж не просто так їй знадобився якийсь солдат з передової.