Вступ

Присвячується дружині Олені

“Зі мною такого ніколи не трапиться…” – думає кожен із нас у різних життєвих ситуаціях. Занадто вдала подія з чужого життя, залишається осад легкого смутку та навіть заздрощів. Але коли мова йде про неприємності чи катастрофи – ми просто видихаємо і тішимося, що таке лихо сталося не з нами, чи не так?

Доля, однак, доволі непередбачувана. Достеменно невідомо: заготований наш земний шлях кимось наперед чи залежить від поточних вчинків? Тому кожен наш вибір скидається на стрибок у невідоме. І що саме чекає попереду – залишається загадкою, допоки воно не настане. 

Люди прогнозують, сподіваються, вірять, але ніколи не знають напевне.  

Колись давно, а тепер навіть дуже, це спіткало і мене  самого. Ніколи б не подумав, що зараз стоятиму отак під жовто-блакитним стягом перед цим скромним шаблонним надгробком, вже півстоліття січеним вітрами й дощем та подекуди порослим зелено-сірими лишайниками. Серед могил багатьох-багатьох інших, кому поталанило менше за мене. Не сумніваюся, що кожен із них у свій час думав, наче помре  неодмінно від щасливої старості, як це зображають на рекламних буклетах накопичувального пенсійного страхування. 

Але долі начхати на наші мрії та бажання. У неї заготовано безліч неймовірних сценаріїв, складених наперед чи згенерованих в режимі реального часу. Тут наш вибір і справді важливий, але далеко не остаточний аргумент. 

Насправді я вже давно та без проблем знайшов це місце за допомогою сучасних інформаційних технологій, але чомусь наважився прийти лиш зараз. Маю віддати шану саме тій людині, чий вибір колись запустив цілий каскад неймовірних та майже фантастичних подій, на що, однак, перетворилося моє власне життя. 

Чи хотів я цього? Навряд – я б гадав, що такого зі мною просто ніколи не може статися. 

Якби не…

Моя маленька донька, яка у свої чотири рочки вже навчилася добре читати, потягла мене за руку і спитала:

– Тату, це що, твоя каменюка? Отут твоє ім’я! 

Я провів рукою по її шовковистому волоссю, ще м’якому, як котяче хутро. 

– Ні, сонечко, він не мій, – мовив я, – Хоча, в певному сенсі, призначений для мене. 

– Нічого не зрозуміла. Це тому що ти дикун? Тебе так мама інколи називає і сміється. 

– Так, саме так, – я також усміхнувся й поклав на надгробок принесені жовту і блакитну гвоздики. Ця місія нарешті завершена. 

Під шурхіт сотень прапорів, між інших каменів, ми вдвох з дитиною поверталися у світ, що став нормою для всіх сучасників, але залишається недосяжною метою кожного, хто спочиває на цьому військовому цвинтарі часів останньої війни за Незалежність та Свободу України. Вони мріяли про краще життя, але так його і не дочекалися. 

Доля, чомусь, дала таку нагоду лише мені.