Той, що біжить попід плінтусом

   Рудий 221-й біг на вечерю. Біг хутко і майже прямо, хіба що час від часу трохи відхиляючись ліворуч або праворуч, подивитися чи бува не пропускає щось цікаве і потрібне, те, що завжди стрічається по дорозі. Але загалом біг таки прямо, бо вечеря, справа важлива, і якщо дозволиш собі спізнитися, то хтось інший обов'язково прибіжить вчасно, і так само, обов'язково, з'їсть найкращий шмат.

   Треба, мабуть, трохи відволіктись, аби дати пояснення, що то воно означає: «Рудий 221-й». А все, насправді, дуже просто. То ім'я, а може і фамілія, звичайного міського таргана, що мешкав в одному з будинків, яких сила силенна у великих містах. Їх, тих будинків, так само багато, як і тарганів, що разом з людьми ті будинки тримають за власне житло. «Рудий» - ознака трохи відмінного від інших кольору, бо наш тарган мав лискучу, світло-коричневу, майже руду спину, а «221», то було його числове продовження імені. Бо таргани, народ плодовитий, і аби не заплутатись у своїх дітках, дають тим часто-густо числовий додаток до основного імені. Він, той додаток, вказує яким у порядку народжуваності на світ був тарганячий синок або донька. Ото й усе.

   Рудий 221-й поспішав до квартири, де мешкав Сидір Пантелеймонович, чолов'яга років сорока, який мав одне непереборне хобі – звечора ставив на стіл пляшку горілки і не відходив від того столу аж поки пляшка не ставала порожньою. Те хобі було настільки причіпливо-настирне, що Сидір Пантелеймонович майже кожен день, повертаючись ввечері з роботи, найперш  займався тією, своєю улюбленою справою.

   Таргани господаря квартири любили. Він був дядько незлобливий, ба, навіть веселий трохи. Бо коли пляшка доходила дна, часто співав різні кумедні пісеньки, тим самим дуже тішачи тарганяче населення і дратуючи населення людське, що мешкало за стінами, в інших квартирах. А часом, бувало, що й розмовляв з ними, тарганами, що тим дуже й дуже лестило, бо не кожна людина могла б ось так, просто, зазвати до розмови звичайного пересічного таргана, розповідаючи тому про всі свої життєві негаразди та питаючи поради в якихось справах. Та найголовніше було не в цьому. Коли Сидір Пантелеймонович, як завжди, однаково, закінчував своє хобі, на столі, майже кожного разу лишалась купа чи купка різних недоїдків – їх кількість залежала в основному від того скільки улюблених пляшок випорожнював затятий алкогольний хобіст. Бо як порожнього посуду виходило більш ніж одна пляшка, це означало - іншої їжі теж буде більше. Господар квартири з'їдав перш за все свою улюблену, горілчану страву, а вже все інше, то як вийде, як дійдуть руки. Але руки майже ніколи не доходили до того, що не було рідким та прозорим, даючи змогу дотягтися до вмісту полишених тарілок тарганячим лапам.

   Інколи, хоча й дуже рідко, Сидір Пантелеймонович разом з пляшкою та закускою приносив загорнутий у сріблястий папір шматок вершкового масла. Він мазав тим маслом хлібний окраєць і хильнувши свій улюблений напій пхав до рота смачну канапку, голосно хукаючи. Та ні разу ще такого не бувало, аби Сидір Пантелеймонович з'їв усе те масло до останку. Зазвичай виходило так: пляшка порожніла швидко, а перша хлібно-масляна скибка була й останньою, і той, що сидів за столом, помалу схиляв голову, мабуть від утоми на денній праці. А голова, теж помалу, але кожного разу однаково, вкладалася на масляні залишки, соваючись по них щоками та носом, аби краще вмоститися на м'якому, танучому від людського тепла, продукті.

   Таргани всі ті витівки Сидора Пантелеймоновича знали добре, не розуміючи лишень одного: навіщо він перш за все їсть оту прозору пахку рідину, а вже потім усю іншу їжу. Бо ще старші розповідали, як котрийсь з їх роду спробував одного разу скуштувати те питво, аби зрозуміти невгамовну людську пристрасть до нього. Так ось, той сміливець заліз на невеличкий скляний келишок, яким користувався господар житла, і в якому залишалась пара крапель загадкової рідини, в намаганні спробувати покуштувати та оцінити той напій. Всі ж інші, родичі та знайомі зухвалого сміливця, зібравшись великим колом навкруг посудини, споглядали що ж то воно буде. Відчайдух, вже сидячи на самому вінці склянки, схиливсь у середину, аби чи то лізти далі, чи то нюхнути з обережності, а вже потім лізти. Але нюхнути, як здогадались глядачі, вийшло швидше, аніж очікував сам експериментатор. Солодкі підступні випари забили його тендітний подих, запаморочивши голову. Тарган не втримався на висоті і впав на дно склянки. Падав він не дуже вдало, бо головою шубовснув у ті кілька крапель, що тільки-но хотів скуштувати у пошуках відповіді на своє запитання. Рідина виявилась занадто пекельною та ядучою, як могли зрозуміти присутні спостерігачі, бо сам учасник експерименту нічого, до пуття виразного прокричати так і не встиг. Змушено сьорбнувши загадкового питва, він дурнувато та незграбно підскочив пару раз на слизькому дні гранчака, перекинувся на спину, сіпнув з десяток разів усіма лапами та й затих, вирячивши очі у застиглому німому подиві, ніби питаючи інших: «Що то воно таке було?». Вражені трагедією, що так раптово розігралася у всіх на очах, таргани кілька секунд споглядали все те мовчки, ніби перетравлюючи ситуацію, а потім з острахом кинулися геть, намагаючись сховатися десь по темних кутках, аби невідома отрута не дістала їх. І ще довго долинав до них чоловічий голос власника квартири що якраз навідався додому і потребував посуд для свого хобі, а побачивши, що в склянці хтось є, почав сипати чи то прокльони, чи молитву по небіжчику, виколупуючи того зі скляного саркофагу.

   Це, так би мовити, була передісторія стосунків орендодавця квартири зі своїми численними маленькими орендарями. Тому і господар, і гості, або може теж, повноправні мешканці, добре знали звички один одного, користуючись кожен своїми правами, але без жодних обтяжливих зобов'язань. І, як напевне знав Рудий 221-й, сьогодні у Сидора Пантелеймоновича мало би бути масло, бо дзенькіт, що рознісся на сходовій клітині, допоки господар помешкання копирсався у дверному замку, ясно давав зрозуміти – торбина, що тримав він її у руці, мала у своєму череві більш ніж одну пляшку. А значить, діло буде…