Примхи долі

   Павук Сидір Петрович прокинувся від дотику до свого обличчя чогось вогкого і пружного. Хтозна, як правильно треба казати, коли це стосується саме павуків. Але навіть у них є голова, а на голові має ж бути щось – чи то обличчя, чи то морда. Однак це зараз несуттєво. Дотик вологи до свого волохатого опуклого тіла Сидір Петрович все-таки відчув.

   «Що б то могло бути?» – не розплющуючи очей, але вже відійшовши від солодкого вранішнього сну, подумав павук.

   Не розмірковуючи довго, він махнув двома правими передніми кінцівками, намагаючись відштовхнути бридку вологу від себе. Один з кігтів на пазуристій лапі зачепився за щось – і враз тоненький тріск, такий, ніби лопається мильна булька, долинув до павукового вуха. Ще мить – і відро води, повнісіньке, як з погляду комахи, відро вилилося на порослу мохом чи то шерстю голову. Отямившись, Сидір Петрович тепер уже розплющив манюні злі очі, намагаючись уторопати, що то таке є. Нора, де мешкав павук, була звичайнісінька, однокімнатна. Така, як у всіх його родичів. Схожа трохи на трубу з переплетених мотузок, вона з усіх боків закрита, тільки вгорі, де був круглий отвір виходу, прилаштовано дверцята, щоб можна зачиняти лігво в разі потреби. І ось тепер, погойдуючись у своєму гамаку, натягнутому посередині нори-труби, павук Сидір Петрович невдоволено дивився на те, що коїлось з його дверима. З під них у маленьку щілину сочилася вода. Помалу вода перетворювалася на краплину, яка згодом, коли вже добре напнеться, мала б знову луснути, виливши на господаря нову порцію вологи.

   «Прокляття, знову двері забув зачинити. Тепер ця бридка вранішня роса буде стікати і стікати до хати. Доведеться таки вставати».

   Лаючись подумки, Сидір Петрович схопився на всі свої ноги, хутко підбіг до круглих дверцят, став збоку і штовхнув двері чотирма передніми лапами вгору, намагаючись відчинити. Ще з десяток холодних важких крапель хлюпнуло в павукове житло, обірвавши ліжко-гамак. У продовгувату квартиру війнуло свіжим подихом ранньої весни, а на підлозі утворилося невеличке озеро.

   «От паскудство, тепер хоч рибу в хаті лови. Як зранку настрій зіпсовано, то й весь день піде шкереберть», – подумав Сидір Петрович, пам’ятаючи павукові прикмети.

   Ніжний вітерець дмухнув у морду-обличчя, відволікаючи од вранішніх неприємностей.

   «Їсти хочеться, ой як хочеться їсти», – майнуло в голові. І на підтвердження цієї думки в павуковому тулубі, що разів, мабуть, у п’ять був більшим за голову, щось голосно забулькало.

   «Ти ба, як зголоднів, – подумав Сидір Петрович. – Аж шлунковий сік кипить».

   Вискочивши назовні зі свого лігва, він почав швидко перемацувати мотузки-павутинки, що з усіх боків збігалися до його житла. То були спеціальні сигнальні нитки, дуже тонкі та чутливі, які мали б попереджати свого господаря про те, чи є в його величезній, напнутій між гілками старої груші сітці якась здобич.

   «Усе тихо, нікого і нічого», – голодна злостива думка майнула в голові, розчиняючись у булькотінні шлунку.

   Ще раз помацавши павутину, Сидір Петрович виявив, що вона зовсім не липне.

   «Чортівня якась, ще й клей висох. Ну, це вже занадто».

   Треба було негайно шукати десь спеціальний клей, що маркувався як КП-8, а ця абревіатура розшифровувалася:  «Клей павуковий для восьми лап». 

   Як і всі його родичі, то був звичайний сучасний павук. Він уже давно не витягав павутину зі свого величезного черева. А навіщо? Сітка японська, клей з Китаю – усе можна придбати на сусідньому базарі. Для чого забивати голову і живіт напружувати – купив, натягнув, змастив і лови. Усі зараз так.

   Сидір Петрович почесав потилицю задньо–середньою лівою лапою. Удома клею не було, він це точно знав. То ж треба або варити новий з імпортного напівфабрикату, або позичати в сусідів уже готовий і розведений. Зранку ставати та запарювати клей аж ніяк не хотілося. Але й варіант із сусідами натхнення не додавав. Поблизу мешкала тільки стара огрядна павучиха Мотря. І про її сварливу, неврівноважену вдачу знали всі в окрузі. Якщо достеменно невідомо, у якому гуморі ця здоровезна потвора, то краще до неї не потикатися. Бо не лише облаяти, а й з’їсти може запросто.

   Пригадалася історія, що трапилася із сусідом, чиє помешкання було гілкою нижче. Був то молодий хрестовик Сашко Мухін. На всі лапи і роботящий, і хазяйновитий, і спокійний. А таки щось із старою Мотрею не поділив. Кажуть, ніби він комарів, що літали над Мотриною територією, заманював до своєї сітки. А може, прізвище їй не сподобалося. Хтозна… У всякому разі якось над вечір павучиха завітала до його тенет. Сашко Мухін саме відпочивав на краю сітки, милуючись заходом сонця. Мотря, мовчки до нього прискочивши, не питаючи, не кажучи нічого, штрикнула своє жало йому межи ребра. Сашко, як кажуть, і нявкнути не встиг –у мить спаралізувало. Стара вбивця насмокталася свіженьких нутрощів та й гайда додому. А Сашко, той що Мухін, ще тиждень висів у своїй сітці, як забальзамований, відлякуючи тепер уже комарів. Єгипетська мумія. Тільки ті єгиптяни хоч поміщали своїх покійників до кам’яних склепів, а тут хлопця лишили недоїдком посеред його ж хати.

   Сонце смалить, вітер сушить. Лапи в бідолахи скрючені, пусте тіло дзвенить мов бубон – ці спогади не дуже надихали Сидора Петровича просити в борг у сусідки трохи клею.

   У животі знову булькнуло. Кипить, кипить той клятий шлунковий сік. З рота аж слина потекла – так хотілося їсти. Утерши обмоклі губи лапою, павук закрутив малими очицями навкруги: тихо, ніхто навіть не пролетить.