Горіх

   Маленька руда білочка Настуся висунула свою гостру мордочку з отвору у стовбурі кремезного волоського горіха. Той отвір був початком величезного дупла, що утворилося завдяки роботі багатьох жителів лісу. Невтомний довбайло, дятел Петро, заснував те помешкання, здерши товсту кору та подзьобавши деревину в пошуках малих діточок жука-деревогриза. А ті самі діточки робили свою справу зсередини, гризучи дерев’яне тіло та перетворюючи його на порох. І вже потім, згодом, як утворилася чимала дірка, то якась із лісових пташок зробила там гніздечко, започаткувавши тим самим традицію вимощувати в цьому місці житло. Згодом це дупло обживали й інші мешканці лісу, кожен наступний з тих квартирантів додавав щось своє, але воно, дупло, унаслідок цього аж ніяк не меншало, а навпаки, ставало дедалі більшим і глибшим. Тільки сам отвір у стовбурі, що правив за вхід-вихід, залишався майже незмінним: невеличка така собі дірка-шпарина, що не дуже-то й упадала в око, і це навіть було добре з погляду безпеки кожного наступного квартиронаймача. 

   І ось зараз у цьому великому просторому дуплі мешкала сім'я білок. Маленька Настуся тільки-но прокинулась і вкотре з цікавістю дивилася на світ своїми намистинами-очицями. Мати ще зранку вирушила кудись у справах. Чи шукати гриби, аби насушити до зими, чи, може, довбати ялинкові шишки, аби наколупати з них смачного насіння. Настуся того напевне не знала, і це її не дуже обходило.

   Народилася мала цього року, і тому багато чого ще не знала й не бачила. Щоразу вистромлюючи свій гострий миловидний писок до перших сонячних променів, вона зачаровано споглядала на все те, що коїлось навкруги, бо повний рік ще не минув і кожен новий день, як і кожна пора цього першого року життя, несли їй щось нове, не бачене досі.

   Гарненько протерши очі, мала білка Настуся вилізла назовні зі свого помешкання і зручно вмостилася на товстій гілці, що була саме під отвором, який правив за двері і вікно водночас. Обгорнувшись пухнастим хвостиком, вона поклала голівку з вушками-китицями на складені одна на одну лапки, як ото роблять первачки в людській школі, і вигрівалась у теплому колі сонячного зайчика. Дивлячись навмання кудись у далечінь, поперед себе, думаючи, мабуть, про щось смачне або цікаве та раз у раз кліпаючи довгими тендітними віями, аби струсити з них залишки солодкого вранішнього сну.

   Але раптом погляд її, спрямований у нікуди, уперся в щось темно-коричневе, з ребристою поверхнею, і,водночас, дуже-дуже знайоме. Білочка Настуся тріпнула вушками, приходячи до тями, й зосередилася на тому «дуже-дуже знайомому», яке раптом так несподівано впало їй в око. На кінчику товстої гілки, саме тієї, де сиділа вона, на кінчику, який уже був тонюсінькою галузочкою, загнутою донизу, висів великий волоський горіх. Листок, що стирчав поряд, інколи прикривав горіх, і, може, тому ніхто з гамірливого білчиного сімейства його раніше не побачив. Горіх той, насправді великий, не впав чомусь разом з усіма іншими горіхами на землю, міцно присохнувши тепер до гіллячки. З одного боку був прикритий залишками висохлої та покрученої зовнішньої шкаралупи, яка з часом, коли приходила пора, тріскалася, випускаючи округлу, посічену ребрами насінину назовні. І чистий – з іншого боку.

   Білочка дуже любила горіхи. Вона навіть уявила собі ледь терпкий присмак, що ховався зараз під твердою оболонкою. Тоненька цівочка слини витекла з напіввідкритого ротика, повисіла хвильку на кінчику вусика, розтягнулася, ставши схожою на тонюню павутинку, потім зібралась у крапельку і, відірвавшись, упала на кігтик. У животику забулькало, шлунковий сік почав потроху вигравати, нагадуючи, що він, шлунок, теж не проти перетравити той смачний горішок.

   Білочка Настуся скочила на лапки. «Зірвати, мерщій зірвати», – забамкало в мозку. І стрімголов побігла, полетіла до свого горіха, що час від часу спокусливо визирав із-за великого пожовклого листка.

   Та, на жаль, це виявилося не так просто, як хотілося б. Товста міцна гілка, по якій бігла білочка, скінчилась, а далі починалися гілки дедалі тонші. На одній з тих тоненьких гілок і висіла білчина знахідка. Настуся вже обережніше просувалася вперед. Що далі вона сунула, то тоншою і тендітнішою ставала горіхова гілочка. Під вагою білки вона почала розгойдуватися врізнобіч поволі провисаючи донизу. Настуся не боялася впасти – усі білки, навіть такі малі, як вона, уже добре вміють і стрибати, і лазити по деревах. Але цього разу насправді було надто високо, тож їй не хотілося ось так гепнутися з височини долі, аби забити лапку або, чого доброго, наштрикнутися на якусь висохлу стеблину, що їх багато стриміло під деревом. Ні, так білочка не хотіла, і тому, рухаючись, виявляла максимальну обережність. Але все ж таки той великий і, певне, смачний горіх зваблював її сильніше, ніж стримував острах падіння. Настуся просувалась і просувалась, поволі перекладаючи лапки, туди, до засохлого листка, під яким ховалася така омріяна смакота.

   Зовсім трохи лишалося до того горіха, зовсім-зовсім трошки, і вже можна було б дотягтися й дістати його лапкою, але не склалося. Тоненька гілочка розгойдувалася дедалі дужче, ще й вітерець, налетівши невідомо звідки, почав допомагати тому гойданню, поривчасто дмухаючи.

   Білочка Настуся злякалася, справді злякалася. Уже й горішка не хотілося, аби тільки не впасти. Та повернути назад чи хоча б зупинити те гойдання вже не вдавалося. Знаєте, як спортсмен, що хоче плигнути у воду з високої вишки в басейні. Він вилазить на ту вишку, а там, нагорі, дошка, на яку треба стати й добре розгойдатися. Угору-вниз, угору-вниз… А потім вже ті гойдання-коливання зупинити не можна – або треба плигати у воду, або треба у воду падати. А дошку звільняти доводиться в будь-якому разі.