Котяче полювання

   Сонце дерлося вгору, намагаючись, мабуть, дістатися самої верхівки неба. Воно кидало на землю жовтогарячі промені, пробуджуючи, розбурхуючи все те, що не встигло прокинутися, протерти очі цієї весняної днини, яка мала бути доброю. Пустотливі сонячні зайці сновигали туди-сюди, ховаючись у листі розлогої яблуні, що росла майже впритул до невеличкого цегляного триповерхового будинку. Легенький вітерець шарудів яблуневим листям, і соковиті зелені листочки скидалися на численнузграю смарагдових метеликів, що враз осіли на гілках деревини й тепер дрібно-дрібно тріпотіли крильцями, удаючи із себе листочки, маскуючись від тільки їм відомих ворогів. А може, то лише так здавалося? Грайливі сонячні дітки стрибали тими метеликами-листочками, ховалися в них, плуталися поміж гілок або застигали, коли несміливий уранішній вітерець ущухав на мить. І тоді сонячні пустуни гріли своїми теплими ніжними тільцями яблуневий стовбур, соковиті листки та й усе, до чого вони могли доторкнутися. Коли ж вітерець прокидався знову, починалася нова сонячна гра. Якийсь із тих бешкетливих промінчиків прилип на хвилю до віконної шиби, освітлюючи, немов ліхтариком, усе, що було в кімнаті. Потім, піддаючись вітерцевому дмуханню, зачинав бігати підлогою, зазираючи в кожен закуток. Від тих подихів вітру листя на дереві тріпотіло, гілки починали розгойдуватись – і сонячні промені, що ховалися між тим листям, змінювали напрямок руху, ковзаючи іншими шибами в пошуках нових пригод…

   На підвіконні напівпрочиненого вікна другого поверху лежала смугаста кицька Муха й солодко дрімала вранішнім сном, підставляючи по-котячому всміхнену мордочку сонячним дотикам. Їй було тепло й затишно. Вона вже майже прокинулася, але розплющувати очі нехіть, тому, мабуть, чекала якогось слушного знаку, аби розпочати новий день.

   Ураз хтось дзенькнув склянкою майже поруч із нею. Кицька знала: то господар поставив свою вранішню філіжанку з кавою на підвіконня вистигати. Вона потягнула носиком і винюхала ледь-ледь відчутний хлібний запах. «Мабуть, свіженьке тістечко теж лежить поряд із кавою», – майнула напівсонна думка. Кицька Муха добре завчила вранішній регламент свого хазяїна. Але ті ранкові пахощі нагадали їй, що треба було б і собі чогось такого з'їсти, вона поволі відкрила свої сонливі очі. Піднявши голівку з ошатно складених лапок, кицька поглянула з підвіконня вниз, у протилежний від вікна куток кімнати, де було облаштовано її місце для їжі: тарілка з водичкою і ще одна, з невеличкою коричневою купкою хрустких шматочків магазинної їжі.

   «Знову ця синтетика, – подумала кицька Муха. – Нічого путнього господар, як завжди, вигадати не зміг».

   На яблуні, гілки якої майже торкалися вікна, зацвірінькали горобці. Кішка повернула голову в бік пташиного лементу, зацікавлено придивляючись. На товстій гілці, що стирчала горизонтально, зібралося зо два десятки горобців та горобчинь. Вони, схожі на пухнасті кульки з лапками, раз у раз підстрибували, немов однокольорові клавіші фортепіано, на які хтось невидимий тиснув, намагаючись створити безладну гамірливу мелодію. Горобці наскакували однин на одного, штовхаючись грудьми, а верескливі горобчині ховалися за їх спинами, повсякчас голосно про щось цвірінькаючи.

   Кицька, сидячи на своєму теплому підвіконні, милувалася пташиним безладом, намагаючись уторопати,у чому ж таки сенс того зібрання. І хвилин за десять уважного споглядання все з’ясувалося.

   Над тією гілкою, де гомоніли птахи, у товстому стовбурі було видлубано, певно, дятлами два отвори. З часом ці отвори перетворилися на звичайні дупла, а дупло – то завжди чиєсь житло. От і цього разу гамірлива зграя сперечалася, кому в тих квартирах жити. Бо охочих, як завжди, виходило забагато, а житла, мабуть, теж, як завжди, обмаль.

   Сварка вже доходила апогею, почало летіти пір'я, і можна було б додивитися це кіно, але кицька Муха згадала про свій сніданок, ще раз зиркнула на тарілку з кормом. Ні, миска з темненькими, однакової форми й розміру круглячками її не надихала. Хотілося чогось естетичного, так би мовити, не тільки для шлунку, а й для душі.

   Поклавши голівку на м'якенькі лапки, кішка Муха закрила великі зелені очі й потонула у вирі гастрономічних мрій.

   Десь, з далекого закутка котячого мозку, з того, що був ближче до лівого вушка, почали сунути смачні міражі. Спочатку з підсвідомості випливла довгаста тарілочка з вареною картоплею, щойно з духовки, бо парувала. Але кицьки не їдять картоплі, вони ж не свині! Тільки у крайніх випадках їстимуть, однак про це не треба думати. Ураз пухнасте вушко сіпнулося, ніби відганяючи комарика, – кицьці видіння не дуже подобалося. І те сіпання десь далеко, у глибині голови, наполохало інші картинки примхливої уяви, бо посеред картоплі раптом з'явилася маленька запечена курочка, що лежала на спині, піднявши догори хрусткі лапки. Бурштинові крапельки жиру застигли на підсмаженій скоринці, знахабніло та спокусливо виблискуючи кольоровими райдужками. Потім звідкілясь, поруч з першою, з'явилася ще одна манюня смажанка, потім ще і ще… Ось уже довгаста тарілочка майже наполовину заповнилася тією смакотою, а кицька Муха навіть ротика відкрила трохи-трохи, аби вхопити найближче до себе курчатко… І щось у тій картопляній приправі було до болю знайоме, близьке. Але що? Думки плуталися навколо печені, не даючи змоги зосередитися.

   Несподівано кицька здригнулася всім малим тілом і підскочила, ніби її хто електричним струмом ударив. Ні, вона вві сні не могла необачно запхати кігтика до розетки. Зовсім ні. Той струмовий поштовх був здогадкою. Го-роб-ці! Так, так. Маленькі смажені курочки, понапихані в картоплю, то були горобці. Солоденькі, хрусткі, ніжні горобчики!