Сіре свято

   Цей день, на відміну від купи інших, одноманітних у своїй передбачуваності, був трохи інакшим, як для мишей. Бо на нього припало свято: "День збирання врожаю". А для тих, хто мешкає у норах під хатніми та всілякими іншими долівками, те свято було найважливіше та найбажаніше. Може, навіть, більш шановане ніж Новий рік або Різдво, з їх гамірливістю, яку так полюбляють люди, та з купами недоїдків по дворах і смітниках, які ті ж таки люди лишають після своїх веселощів, і в яких так само, полюбляють, копирсатися миші.  Бо в цей день, тобто в День збирання врожаю, вся мишва: і малі, і манюні, і величезні мишаки, і навіть вайлуваті неповороткі мишачихи знали, в цей день люди починають засипати до великої фермерської комори зібране з городів та полів збіжжя. То чому б мишам не святкувати? Бо як у коморі повно зерна, то і на стіл є що поставити. Та й зима, яка попереду, тоді вже не така страшна своїми снігами, морозами. Бували, ніде правди діти, роки й голодні, але цього разу, як на людський  розсуд, а значить і на мишачий розсуд теж, все мало би бути у повному порядку. В усякому випадку всі заінтересовані сторони на це дуже розраховували.

   Старий мишак Петро Данилович, той, що був сином мишака Данила Петровича, підбіг до дверей зали, де миші проводили наради, і тільки-но переступивши поріг, загорлав: "Сиплють, сиплють, так їх в печінку. Сиплють люди зерно до комори. Включайте радіо та передавайте по всіх норах та нірках: свято збирання врожаю починається".

   У залі для засідань мишачого народу було не те щоб багато, але повно. Хто сидів і сидячи спав, похропуючи; хто просто стояв і дурнувато дивився поперед себе, силкуючись відобразити на довгастій пиці вираз міркування; хто й бігав попід стіною туди-сюди намагаючись таким чином вловити повсякчас випадаючу з голови цікаву,  ще не виказану нікому, і мабуть дуже розумну думку. Бо інакше чого б ото бігати дурно. Тобто, всі були при ділі.

   Тому, коли мишак Петро Данилович проверещав свою звістку, мишаче панство,  замовкло та завмерло, перетравлюючи зголоднілими шлунками смачну новину. Але гіпноз той, з присмаком слини у роті, спинив плин часу лише на якусь хвильку, на зовсім-зовсім маленький його проміжечок. Бо вже за секунду всі разом, хто був у залі, збуджено загомоніли. І невідомо, скільки б ото тривав гармидер аби раптом з кутка, найдальшого від дверей, не почувсь чийсь владний окрик:

   - А ну тихо, жовтозубі виродки!

   Всі пізнали – то виказав  слово голова правління кооперативу "Миші в хати". Того самого кооперативу, що вже багато років надавав послуги людському населенню. Поважний Михайло Михайлович Мишенко, а саме так звали голову, ще раз гаркнув до присутніх:

   - Тихо, кажу вам! Тихо! Свято, так свято. І хай секретар пише наказ номер один, щоб як завжди, було по формі. Стисло доводжу зміст до всіх присутніх: поки люди будуть звозити врожай до комори, жодної зернини не брати. Аби не побачивши нас завчасно, комусь із тих трудяг не прийшло у голову накидати отрути. Далі: чекати наступних розпоряджень.

   Всі гаряче зааплодували.

   Справедливе рішення. Бо що далі, було добре відомо.

   - Де начальник радіовузла Льохр? - продовжував керувати голова кооперативу. - Де той волоцюга Льохр? Мерщій його сюди. Нехай налагодить зв'язок і повідомить по всіх норах: сьогодні - вихідний день.

   Начальника радіовузла знайшли не одразу, а десь за півгодини старанних пошуків. Хтось підказав: Льохр має бути у норі, що під майстернею, тою самою, де люди лагодять електроприладдя. Бо вищезгаданий зв'язківець мав хобі, чи може то просто була звичка така, професійна. У всякому разі, він полюбляв вранці, після сніданку, гризти електричні дроти. Але не просто собі гризти. Він мав уподобання саме до дротової оболонки, особливо кольорової. Гурман, так би мовити. Сяде, бува, десь у куточку під тою майстернею і точить свіжопоцуплений у людей дріт. А як все згризе, то металеву частину тягне до пункту приймання металобрухту. Якась копійчина від хобі тай й перепаде. Звичка, м'яко кажучи, дивна. Але й сам зв'язківець Льохр був, мабуть, трохи не того. Навіть ім'я мав доволі чудернацьке. Старі миші розповідали що його бабця була родом з Норвегії, тої самої Норвегії, що згубилася десь аж на самісінькому краєчку світу. Це якщо вважати що фермерська комора знаходиться якраз у самому центрі цивілізованої цивілізації, бо миші  саме так і вважали. Завезли Льохрову бабцю, а так, мабуть,  завше буває, ненароком, як ото колись того смугастого американця, колорадського жука. Приперли її у ці теплі краї чи то у валізі, чи може у мішку із зерном, чи ще з якимось людським лахміттям. Достеменно то вже невідомо, та й особливого значення тепер не мало. Ото ж бо  вона, та північна бабця, і назвала свого часу теперішнього начальника радіовузла тим дивним ім'ям - Льохр. Хотіла, мабуть, аби було в тому щось на скандинавський манер.

   Розшукуваний зв'язківець, коли йому сказали про свято, прибіг швидко. А чи хто свято не любить?

   - Гайда до роботи, передавай трансляцію: сьогодні свято і ввечері банкет, - дав ще одне розпорядження Михайло Мишенко, кооперативний начальник.

   Тепер вже миші забігали по норах, мов навіжені. Свято з банкетом - це круто. Це по-нашому, по-мишачому.

   - Список для банкету. Повторюю один раз, - знову пролунав голос керівника. І розпочавсь перелік. - Ковбаси вареної - десять кіл. І щоб була нагризена тоненькими клаптиками, бутербродно. Сиру Голландського - десять кіл. Тільки Голландського, знаю я вас. Дірок понадовбуєте своїми писками у якійсь дешевці, а потім розповідатимете що то вам хтось із Амстердаму привіз. Картоплі чищеної, на закуску - десять кіл. Зелені всякої - на свій розсуд, але не дуже багато, щоб шлунки не позабивати. Ми все ж таки миші, а не кози якісь. І як годиться - випити. Для настрою, так би мовити.