Муха

   Муха Софійка грілася на підвіконні маленької хатки-халупи, що згубилась у затінку бузкових хащ. Вона дуже полюбляла той вранішній час, коли перші, ще несміливі промінчики сонця тільки-но ледь-ледь вислизали з гуляючих по небу волохатих хмарин, продиралися крізь листячко дерев, та падали на підвіконня, те саме, де сиділа муха, пестячи м'якими ніжними дотиками її пружне зелене тіло, просушуючи змоклі від вранішньої вологи крильця та додаючи сил і наснаги на новий весняний день.

   Люди, на підвіконні чиєї хатини вона сиділа, спали, і тому у дворі було тихо та комфортно – хазяйський гамір ще теж не прокинувся, ховаючись у хаті або сараї, і це був найкращий ранковий час, що так тішив своїм спокоєм муху Софійку.

   «Як трохи підсохнуть крила, треба буде навідатись до квітника, того що обабіч паркану, та й попити свіженького квіткового соку», - майнула їстівна думка у мушачій голові. Бо так не хотілося ту голову забивати з самого рання усякою всячиною, що стосувалася пошуків їжі та всім тим, що з тими пошуками було пов'язане. Ліньки. І сонечко таке лагідне, навіть ворушитися теж було ліньки.

   Крутнувши поволі великими сітчастими очима, зелена муха почала роздивлятися навкруги. Онде, з-за рогу будиночка, виглядав кут хліва, в якому голосно кукурікнув півень, нагадуючи про початок нового дня. А далі, за парканом, був невеличкий город, де люди кожен рік намагалися, запхнувши у землю одну зернину або картоплину, витягти з тої землі хоч трохи більше, аніж закопували. Вони ж бо вважали що таке свинське колупання у землюці та бур'янах є найбільшою життєвою необхідністю. А далі, трохи ліворуч сараю, прилаштувався маленький цегляний будиночок з давно не біленими обшарпаними стінами. То був свинарник, у якому ще не почали рохкати зголоднілі свині. Але для мухи Софійки свинарник, то, на відміну від людського городу, споруда майже культова і навіть трохи втаємничена. Таємничість у мушачому розумінні полягала в тім, що мешканцями цегляного будиночка були великі брудно-рожеві паці. Зараз вони ще спали, бо не було чути жодного рохкання, але коли прокидались і починали верещати, стара бабця, господиня двору, виносила їм відро помиїв, щоб хоч якось заткнути верескливі пельки. То це все до того, що муха Софійка ніяк не могла второпати, чому до хліва заносять кілька разів на день їдло, а потім, вже в іншому відрі, виносять купу запашного лайна. Ну ніяк не вкладалося те дійство у мушину голову, як то у свиней так до ладу виходить: туди – їжа, звідти – говно. То нагадувало щось на кшталт переробної фабрики, та це вже для Софійки було аж занадто складне пояснення.

   Але саме найголовніше та найважливіше у тій господі знаходилось за квітником, куди й збиралася летіти Софійка, за парканом, у кутку порослого бур'янами та картоплею городу. То була гноївка – чимала купа мокрої від сечі соломи у перемішку із свинячим та курячим лайном, та ще й приправлена людськими недоїдками, що їх господарі халупи час від часу кидали на ту ж таки купу.

   Величезна смердюча гора була свого роду Меккою для мушиного населення, як магнітом, кожного дня притягуючи до себе силу-силенну Софійчиних родичів і просто знайомих – на сніданок, обід або вечерю. Кому побалакати у справах, кому – попліткувати.

   І все ж таки муха Софійка хотіла зрання сьорбнути прохолодного квіткового нектару, а вже потім, коли сонечко заповзе на небо вище, летіти до розігрітого смітника аби з′їсти чогось суттєвішого та потеревенити з колежанками про життя-буття.

   Сонні ще, вранішні думки, перервалися голосним «ляп» об віконне скло і хтось гепнувся поруч мухи на теж таки підвіконня. Рвучко крутнувшись на місці, як ото уміють робити всі мухи, Софійка глипнула сітками кольорових очей у бік падіння.

   - Хай йому грець! А бодай би всі ті, хто оті шиби поробив, та й повиздихали! – Попід склом, на підвіконні вовтузилась, потираючи лоба, Марія Степанівна, Софійчина тітка по батьківській лінії. – Це ж треба таке, щоб порядній мусі ніде було й політати, понавибудовували тут…- ніяк не могла скінчити свій монолог розлючена тітка.

    «Мабуть знов стара шибу не помітила, - зиркаючи у бік голосу, подумала племінниця. – Вже стільки разів у цьому місці головою об скло б'ється, а ніяк не запам'ятає – пролетіти через хату наскрізь, при зачинених вікнах, це ще нікому не вдавалося. Старіє тітка, а в такий спосіб то і останній розум виб'є».

   - Що глипаєш на мене! – Марія Степанівна дзизнула у бік Софійки. – Смішно? – Вона була хоч і сердита ще, але потроху відходила, маючи характер не такий вже й злобливий, як би могло видатися на перший погляд. – Ну, не побачила. З ким не буває? – Тітка знов потерла лапою забитого лоба.

   Муха Софійка добре знала тітчину вдачу, тому особливо не зважала на лексичні звороти, чекаючи що то воно буде далі.

   - Летимо зі мною, - вже більш примирливо запропонувала Марія Степанівна – на гноївку.

   - Та я хотіла б на квітнику солоденької водички попити, тої, що збирається на трояндових пелюстках від вранішньої роси,- несміливо виказала свою думку зелена племінниця.

   - Яка там водичка, яка роса, - реготнула Марія Степанівна. – Учора, надвечір, люди свинячий хлів чистили, накидали цілу гору всілякої смакоти. А ти – водички попити. Ну ж бо, летимо. Першими будемо, поки ніхто не винюхав.

   І тітка заторохкотіла прозорими крильми, перевіряючи пружність м'язів – чи не забила, бува, ще чогось окрім голови.

   Зелена муха Софійка любила квіти і її маленька смарагдова душа прагнула на трояндовий кущ аби погойдатись на яскраво-червоних пелюстках. Але почута новина, про вичищений хлів, звабливо подразнювала розум, затьмарюючи собою всі інші, менш їстівні думки. Бо що ж може у цілому світі зрівнятися зі смаком поросячого посліду та ще й тендітно приправленого жовтавою сечею. Це ж бо сама верхівочка кулінарних уподобань кожної здравомислячої мухи. У довгому, схожому на штрикату голку, носі, аж засвербіло від ароматичних переживань. А в голові вже попливли яскраві картинки: сиди собі на купі лайна та смакуй густеньким, запивай ріденьким і жодних проблем світу у такі життєві хвилини не існує. То був залізобетонний аргумент непереборної сили. Та і навіщо боротися? Трояндові кущі почекають іншого ранку, а зараз… І зелено-чорна мушача пара, дзизнувши для годиться на старті, чкурнула з підвіконня.