Таке життя

   Здоровезний хряк на прізвисько Петро Петрович відпочивав. Якби це стосувалося людини, або навіть не людини, а якоїсь простої обскубаної курки, то відпочинком таке дійство назвати не можна було б в жодному разі. Але з погляду свинського, та ще й коли той погляд має такі маленькі червонясті очки, як у Петра Петровича, то був найкращий, який тільки можна собі уявити, відпочинок після сніданку. І уявити це можна спробувати.

   Посеред господарського двору розмістилася велика, витоптана копитами, лапами, крилами та хвостами заглибина. Але то була не просто така собі яма. Після дощу заглибина набиралася вщент водою. А тверде глинисте дно не давало тій воді нікуди тікати, створюючи штучно-природну водойму місцевого значення.

   І коли хряк Петро Петрович відпочивав, робив він це саме у тому, «штучно-місцевому значенні». А точніше - не робив нічого. Просто лежав у каламутній багнюці з грязі, курячого посліду та свинячої сечі. Лежав і задоволено рохкав.  Яка ж то є насолода спекотної літньої днини отак вигріватися на сонечку і нічого  іншого не робити!

   Петро Петрович відкрив маленькі очі і скоса  глянув навкруги.  Онде, біля хліва, сидить на жердині відкривши рота дурнуватий рудий півень Петро, хряків тезка. «Пити хоче, телепень. Дзуськи тобі! Немає води. Тільки у мене, в калюжі. Але не дам, ні краплі. Хай йому горло пересохне, то може оніміє. Кожен ранок, тільки-но сонце вигулькне, а він вже горлає, як навіжений, свої курячі пісні. Не спиться, бач, йому. То тепер хай всихає на своїй жердині. Може опудалом стане».

   Петро Петрович вдоволено рохнув, заплющив очі і перекинувся на інший бік.

   «Ой, і як же воно добре бути великим та сильним. Всі тебе бояться та поважають, - вибігла звідкілясь маленька думка та й пострибала собі кудись, ген далі, у великій свинячій голові. - А як же добре, що в мене є своя калюжа і я можу цілими днями грітися на сонці та розмірковувати про сенс життя».

   Господар калюжі, полишивши філософські роздуми, трохи підняв повіки. Цього разу свинячий погляд впав на трійко поросят, що вовтузились у дворовому кутку, біля паркану.

   «От дурні свині, - прискочило звідкілясь ще одне, зовсім манюнє міркування. - Таки дурні. Бігають і бігають, риють щось, шукають.  І чого б ото не посидіти чи не полежати спокійно. Їдла в хліві достатньо, ще й лишається. То що більш треба? Полягали б каменюками та й помовчали б хвилин  десять, а краще, якби й на місяць пельки позатикали. Ото була б ідилія».

   Десь позаду нявкнуло.

   «Це, мабуть, кіт Василь», - скосивши очі у бік нявчання, подумав хряк.

   Задоволене муркотіння повторилося.

   «От вбивця клятий. Хіба знов сусідське курча завалив. Давиться тепер, сволота, поки ніхто не бачить. Через день ріже сусідам їхніх же, тупоголових курей. Тільки і встигає пір′я з рота випльовувати. Курячі господарі знай репетують: "Шуліка, шуліка забрав!". А той шуліка онде, на паркані вже сидить, облизується. Тьху!» - хряк Петро Петрович сплюнув з пересердя. Не любив він кота, та й усе.

   Сонечко припікало. Грязюка нагрівалася.

   «Як же все-таки добре бути свинею, - наступне, суто філософське міркування, посунуло вздовж геть прямої та єдиної «звивини» мозку. -  Поїв, поспав. Поспав, поїв. Ніхто не турбує. Живи у своє задоволення. Яке ж воно прекрасне, те свинське щастя».

   Хтось завовтузився біля хліва. Петро Петрович підвів очі: "А, так то господар щось майструє." Чоловік дійсно тримав у руках довгасту палицю і молотком забивав у неї з одного кінця великий цвях зі зрізаною головкою. Потім, скінчивши, тицьнув цвяхом у землю, якби щось наколюючи.

   «Грається, мабуть, - мружачись від сонця, рохнув свин. – Люди, вони такі, полюбляють усілякі безглузді забавки».

   Чоловік виніс десь з глибини повітки кількаметровий шмат електричного кабелю та прикрутив один його кінець обценьками до цвяха.

   - Це він електрику буде лагодити, бо в сараї давно вже лампочка не горить, - вголос виказав своє розумне припущення  Петро Петрович.

   Господар знов сховався за дверима, але вже за хвилю з'явився назовні, тягнучи за собою газовий балон.

   «Дурні таки люди. Ні, щоб спокійно посидіти, поміркувати над життям своїм невгамовним. А вони бігають, метушаться. Кумедні, дивні створіння. Не те що я, великий і поважний», - гордовито подумав про себе Петро Петрович. Він з плюскотом перевернувся у багнюці, підставляючи сонцю облитий грязюкою бік, сіпнув коротеньким хвостиком, рохнув смачно і задрімав.

   - Агов, Ганно! - крикнув чоловік, стоячи у дверях сараю. - Став на плиту відра, грій воду. Будемо Петра Петровича мити, бач який брудний. Зараз закінчу з дротами, то ми його тоді електрикою злегка полоскочемо. Поки мокрий - гарно довбане. Балон з газом вже напоготові, то надвечір буде свіжина.

   Промовивши це, господар подвір'я, хоч і не дуже сильний та великий, але попрямував до калюжі.

   «Бач, розлігся. Тільки їсть та гадить. Користі ніякої, - подумки вилаявся чоловік. - Зараз ти в мене заснеш, свинюко лінива».

   Увечері хвіст Петра Петровича догризав, сидячі на паркані, кіт Василь.

   Таке життя.