Мрії

  Маленька жабка, на прізвисько Банькаті Очі, кольору старого коров'ячого посліду, сиділа на березі величезної калюжі, що утворилася край поля після короткого літнього дощу, і мріяла. Банькаті Очі була мрійницею ще тоді, коли товстим пуголовком, причаївшись на дні водойми чи сховавшись під гнилим потонулим листком клена, полювала на водяних комах, що раз по раз пропливали повз неї. Жабка - пуголовок зачаровано дивилася на поверхневу плівку калюжі зі своєї підводної схованки і намагалася розгледіти крізь каламутну воду інший, невідомий світ. Її тітки, великі огрядні жаби, кумкаючи літніми вечорами , розповідали їй як там, на горі, гарно. А скільки смачної їжі! Тільки сиди тихенько та чекай поки якась муха не залізе майже до рота. Це не те що тут, під водою. Ганяй без перепочинку цілий день аби піймати когось, меншого за себе, щоб хоч щось попоїсти.
   Пройшов час. Жабка підросла і таємнича незвідність, та, що поза межами підводного простору, відкрилась їй у всій своїй красі.
   Тепер вже Банькаті Очі тонула у своїх мрія, сидячі на поверхні – вона майже виросла і могла дозволити собі ось так, просто, споглядати світ, принишкнувши десь попід самим берегом калюжі. Зазвичай, запхнувши задні лапки до теплої багнюки, передні вкладала на трав'яне стебло, висовувала з води голову, і мріяла десь далеко-далеко.

   Так було і цього разу – жабка задумливо сиділа у теплій водичці, міркувала щось своє, а може просто чекала аби хто попавсь до неї на сніданок. Нараз, краєчок ока зафіксував якийсь рух ліворуч. Не дарма ж її назвали Банькаті Очі. Все бачить, а вдає, ніби спить. То великий болотяний комар прилетів походити по грязюці. Мабуть спрага замучила, води схотілося попити. Крила довгі, ноги довгі, тулуб тоненький - така собі їстівна потвора на ходулях. Жабка Банькаті Очі примружилась, вдаючи що її і зовсім тут нема.
   «Чвак-чвак», - вистрілив язик. Жабка, кольору старого коров'ячого посліду, знов мрійливо закотила очі, а з рота в неї стирчали ноги болотяного комара. Сьогодні саме він прийшовсь на сніданок. Нема чого замулювати воду у неї в калюжі. Банькаті Очі поволі заковтувала дурну комаху, а її уява малювала зовсім інші образи. Вона мріяла про метеликів. Жовтих і білих метеликів. Таких безтурботних і грайливих метеликів. Вони прилітають жаркої літньої днини до маленької водойми сьорбати водичку. Які ж метелики красиві! Пурхають кольоровими листочками над водяною гладінню. Крильця  крихкі, лапки та вусики тоненькі. І взагалі, вони були такі беззахисні, ці білі та жовті метелики. А тулуби в них довгі та пухкі, схожі на крихітні кубинські сигари. Що ж то були за розкішні у метеликів тулуби! А які смачні. Схопиш такого, крильця виплюнеш, аби рота не забивало, а все що лишилося - жуєш, жуєш, жуєш... Смакота неймовірна.

   Удавана насолода розлилася по шлунку, закипаючи слиною в роті - так захотілося пожувати тих малих сигар з крильцями.

   Жабка знов примружила свої банькаті очі, потопаючи у їстівних мріях. Уява малювала їй цілі зграї солодких смачних комах з білими та жовтими крилами, що злітаються до її калюжі. А вона, така розумна і спритна, хапає їх ротом і ковтає, потім знов хапає і знов ковтає. Навіть нема часу пережовувати. Хочеться ляпати язиком в усі сторони і ковтати, ковтати і ляпати...
   Мрії, мрії ...
   Та було зарано, бо сонце піднялося ще не дуже високо, і повітря не таке гаряче та спекотне аби метеликам хотілося пити.
   «Мабуть передчасно вилізла на край калюжі, - відриваючись од своїх марень, подумала жабка Банькаті Очі. – Треба б ще почекати».
   «Кум-кум», - почулося десь позаду. То стара жаб'яча тітка, яку всі дражнили Рот-Поза-Вуха, бо мала такого широченного рота, що могла б і сама себе проковтнути, щось гукала до жабки Банькаті Очі. Та дарма. Мала, вигріваючи на сонці спинку, знов потонула у смачних сновидах. Тітка Рот-Поза-Вуха репетувала мов навіжена: «Кум-кум... Ква-ква...» Але ніхто до неї не дослухавсь.
   Чап. Чап. Щось неспішно сунуло болотяною грязюкою. Чап,чап.
Жабка відкрила очі. Поблизу нікого. Тільки тітка десь верещить.
   Чап, чап... Якась тінь закрила тепле сонечко. Чап,чап...

Жабка Банькаті Очі задерла свої очі догори. Тепер вона все зрозуміла - не дарма ж і тітка так надривалася. На неї дививсь лелека. На тонких, височенних ногах. Жабка кліпнула очима. А лелека вдарив дзьобом. Потім закинув назад голову та глибоко ковтнув.
   «Тьху! Яка ж гидота - ця вранішня жаба, - промимрив собі під носа . - Скільки разів зарікався не їсти зранку тих банькатих потвор. Нехай би день посиділи, попарились у теплій воді, наїлися б тих комах, що злітаються до калюжі по обіді. А вже потому, надвечір, і я би поласував тим солодкуватим жаб'ячим м'ясом, з тендітним присмаком білих та жовтих метеликів. Тьху, - сплюнув з пересердя довгодзьобий поважний птах. Так мріяв  отримати задоволення  і знов не втримався, знов не вийшло».

 Тьху на ті мрії.