Батьківщина

Сморід над звалищем стояв специфічний, притаманний тільки цьому екзотичному місцю. Їдкий дим ледь жевріючих куп сміття змішувався з трохи солодкуватим і терпким ароматом гнилих харчових відходів, утворюючи своєрідний коктейль місцевого розливу. Чорні купи дроту та попелу, що ще вчора були старими автомобільними покришками, викидала догори тонкі струмені густого сажового диму. Це все, що залишилося від тисяч резинових копит, які вірою і правдою служили залізним коням різних мастей. Місцеві хлопчаки затовкмачували під ті купи ганчір’я, просякнуте бензином, – і до ранку величезні гори перетворювалися на чорні хмари, які вітер ще поночі відганяв десь далі й далі, лишаючи на випаленій траві дротяно-сажове місиво. Трохи поодаль рожевіло багаття, у якому впереміш з відходами деревини плавилися, вистрілюючи корками, пластикові пляшки. Той пластик під дією вогню звивавсь і борсався в попелі, немов тисячі в’юнів, яких перед тим як смажити добре притрусили сіллю. Онде, ще далі, навалено кавунів, побитих ущент. Вони догнивали на пекучому сонці, розливаючись навкруги липким брудно-червоним соусом. Мухи та бджоли копирсалися в тій смачній багнюці, висмоктуючи цукор. І якщо для мух то було звичайнісіньке повсякденне їдло, бджоли ж працювали. Вони, оті летючі трударі, у своїх смугастих робах схожі на арештантів-смертників, літали туди-сюди як навіжені. Ухопивши кожна по два манюні відерця, бджоли черпали ними солодке рожеве блювотиння й носили його аж на далеку пасіку, зливаючи до своїх вуликів замість квіткового нектару. А дурний пасічник потім буде розхвалювати свій мед міським покупцям і розповідати, які ж у нього розумні та роботящі бджоли, як-то вони сумлінно з квіточки на квіточку перелітають. Але розумними були смугасті літуни. Навіщо їм, у біса, шукати ті квіточки, як тут ціла купа солодкого гною пропадає. Тільки бери та й носи майже готовий медовий напівфабрикат.

Як поглянути далі або й ще далі, хоч і навкруги, – геть була одна картина. Щось горіло або тліло, тріщало, бахкало чи просто тихо догнивало. Одне слово, ідилія, яка смерділа та булькала, нагадуючи природі про всі блага цивілізації.

Мудрий старий соловейко сидів на кущі калини, споглядаючи на все це та розмірковуючи про щось своє. Той кущ ріс, а скоріше, помирав від задухи і ядучого ґрунту на самому краю звалища. Серед поламаних гілок і застряглих поміж них поліетиленових пакетів настовбурчений птах цупко тримався на всихаючому дереві, аби не здмухнуло вітром. Гордо задерши голову, він споглядав пейзаж. То була мила його малому пташиному серцю Батьківщина. Так-так, справжній соловейковий рідний край. Тут, саме на цьому калиновому кущі, який колись був густим і розлогим, висіло його родинне гніздечко. Тут він уперше почув і побачив навколишній світ, тут провів усе своє життя. А тепер, у роздумах про неосяжну вічність буття, зустрічає на цьому кущі старість.

«Яке ж прекрасне це життя», – розмірковував соловейко, милуючись краєвидом звалища. І від тих думок щось млосно стискало у грудях.

Раптом почувсь якийсь шерхіт. Старий філософ нахилив голову й поглянув зі свого пункту спостереження вниз.

– А! Та це давні знайомі, вони тут зранку вовтузяться, – згадав соловейко, уголос розмовляючи сам до себе.

У цей час унизу, під кущем, кипіла робота. Двоє товстих сірих щурів, Васько та Пасько, чаклували над тілом великої здохлої сови.

«От дурна птаха, – подумав соловейко про сову. – Це ж треба було так: вилетіла з лісу сьогодні вночі і гайда ширяти понад звалищем у пошуках мишей. Звісно, тут гризунів більше, ніж у лісі. Але дармова миша буває тільки в мишоловці».

Кілька днів тому потужний самоскид привіз гору свіжих пластикових відходів, а хтось їх узяв і підпалив. Але ж клятий людський витвір не горить як слід, тільки тліє та смердить отруйним димом. Уночі, як повітря стає вологим і важким, той дим, наче туман, накриває звалище. Місцеві про такі синоптичні умови знають добре, а сова нетутешня, з ялинового лісу, з курортної зони, так би мовити. Ось і не врахувала дещо. Правило ж бо за цієї метеорології просте:коли літаєш, рота не роззявляй. А вона, дурна, пікіруючи над землею, свого крючкуватого дзьоба взяла та й відкрила. Чи багато треба тим лісовим інтелігентам? Надихалася диму, у голові запаморочилось – і гепнулася додолу, немов американський бомбардувальник у В’єтнамі. А поки до тями приходила, ті два пройдисвіти, Васько і Пасько, уже й тут. Щедра доля цієї ночі підкинула їм такий ласий дарунок у вигляді здоровезної лісової курки. Васько сову хап за дзьоба, відтяг за голову, аби шию було видно, а Пасько хрусь птасі по горлянці гострими зубами та й годі. Тільки лапами задриґала й затихла.

«А не треба так низько літати, бо зіб’ють», – подумки висловив співчуття соловейко, смачно спльовуючи вбік.

Не любив він тих сов, що жили в лісі. Чимало чув від іншого птаства, що може бути, як потрапиш до них у пазурі.

Соловейко знову скосив очі донизу. Щур Пасько саме закінчив відгризати сов’ячу лапу і, трохи перепочивши, потягнув її до своєї нори, що була неподалік, під пеньком давно вже всохлого і зваленого дуба, присипаного кольоровим ганчір'ям, привезеними на звалище зі швейної фабрики. Підтягши сов’ячу лапу ближче до нори, Пасько трохи покопирсався в купі лахміття й видобув звідти шмат яскраво-синьої матерії з намальованими червоними та жовтими горошинами.

– Упаковка – річ важлива, – промуготів собі під носа Пасько.

Ухопивши пташину лапу, щур хутко загорнув її у яскраву тканину. Його величезна неповоротка дружина, щуриха Ізабелла, любила, коли Пасько приносив додому їдло в цивільній упаковці. Ізабелла часто повторювала, що антисанітарії у своїй домівці не стерпить, а значить, їжу треба приносити тільки запакованою.