Розділ 7

Зустріч, що все зруйнувала 

Дарина не хотіла йти до нього. 
Стояла біля воріт, стискаючи в руках старенький телефон до хрусту пальців, на якому ще світилися його слова:

“Останній раз. Просто вислухай. Якщо ні — я більше не прийду.”

Дарина заплющила очі.
— Востаннє… — прошепотіла.

І пішла. Він чекав біля старої сторожки. Тієї самої.
Коли побачив її — видихнув так, ніби не дихав кілька днів.

— Прийшла… — тихо.

— У тебе було що сказати. Кажи, — холодно відповіла вона.

Він скривився.
— Не так… не починай одразу так.

— Я не починаю. Я нарешті все закінчити.

Це вдарило.

— Я не розумію, що сталося! — голос його зірвався. — Ти була зі мною… ти… чорт, ти ж дивилася на мене так, ніби…

— Це нічого не значить.

— Брехня!

Він зробив крок до неї.
— Подивись мені в очі й скажи, що нічого не відчуваєш.

Вона підняла погляд. І… не змогла. Цього вистачило.
Він обхопив її за обличчя і поцілував. Різко. Болісно. Відчайдушно.

— Не треба… — прошепотіла вона, але не відштовхнула.

І все полетіло.

Вони навіть не пам’ятали, як опинилися всередині сторожки.
Одяг — на підлозі. Дихання — уривками. Руки — жадібні.

Це було не ніжно.

Це було: біль, злість, любов, яку ніхто не дозволив прожити.

Він шепотів її ім’я, ніби молився.
Вона — закушувала губу, щоб не заплакати.

Після — тиша. Глуха. Нестерпна.

Дарина лежала, дивлячись у стелю. Серце ще калатало.
А всередині вже було порожньо.

— Тепер ти скажеш, що це теж нічого не значить? — хрипко спитав він.

І вона вбила:
— Так.

Він різко сів.
— Ти серйозно зараз?!
— Це нічого не змінює, Олексію.
— Ти знущаєшся?!
— Ні. Я просто… більше не витримаю цього.

— А те, що було щойно?!

Вона піднялася, збираючи одяг.
— Помилка.

Тиша.
— Значить… я помилка?

Вона на секунду завмерла.

І тихо:
— Так буде легше.

Він не відповів. Бо вже ламався.
Бо звук власного голосу зараз би його добив. Повітря в кімнаті стало густим, як свинець — важким, отруйним, непридатним для дихання.

Олексій дивився на її спину. На ці гострі лопатки, що здригалися від кожного вдиху, на розкидане волосся, яке ще кілька хвилин тому він намотував на кулак, задихаючись від її близькості.

Тепер вона одягалася. Кожен шурхіт тканини — як удар батогом. Кожен застібнутий ґудзик — як цеглина в стіні, яку вона знову зводила між ними.

— «Легше»? — перепитав він, і цей сміх був більше схожий на хрип пораненого звіра. 
— Кому, Даро? Тобі? Чи тому образу «правильної », який ти так відчайдушно намагаєшся врятувати?

Він підхопився, не дбаючи про те, що нагий. Його тіло ще горіло від її дотиків, на шкірі палали сліди її нігтів — докази того, що вона була тут, що вона була живою, справжньою, його. Він схопив її за зап’ястя, розвертаючи до себе.

— Подивися на мене. Не в стелю, не на підлогу. В очі мені подивися!

Дарина здригнулася. Її погляд був розбитим склом. Там була така глибина відчаю, що на мить йому забракло слів. Вона не плакала — вона вигорала зсередини.

— Ти кажеш «помилка», — він притиснув її руку до своїх грудей, прямо туди, де серце вибивало божевільний ритм. 
— Але твої губи казали інше. Твої руки… ти трималася за мене так, ніби ми в падінні. Ми і є в падінні, Дарино. Просто я готовий розбитися об землю разом із тобою, а ти намагаєшся вдавати, що вмієш літати сама.

Вона нарешті підняла очі. В них блиснула та сама злість, змішана з неможливою, забороненою ніжністю.

— Бо якщо я не скажу, що це помилка, я помру, Олексію! — викрикнула вона, і цей крик нарешті прорвав тишу. 
— Ти розумієш?! Це не любов, яка рятує. Це любов, яка нищить усе навколо. Моє життя, твоє… ми спалюємо одне одного. Щойно було не кохання. Це була спроба надихатися перед стратою.

Вона вирвала руку. Пальці тремтіли так сильно, що вона не могла впоратися з ременем.

— Я йду. І цього разу… не шукай мене. Бо кожного разу, коли ти поруч, я забуваю, як бути собою. Я стаю просто твоїм відлунням.
Він стояв нерухомо, дивлячись, як вона зникає у дверях. Двері не гупнули — вони зачинилися тихо, з тим самим протяжним, тужливим скрипом, яке означало фінал.

Олексій опустився на край старого топчана. В повітрі ще залишився її запах — суміш парфумів, поту й того нестерпного аромату безнадії, який завжди супроводжував їхні зустрічі.

Він справді ламався. Тільки цього разу шматки були надто дрібними, щоб спробувати їх склеїти.

Напівтемрява бару тхнула дешевим тютюном і розлитим віскі. Олексій сидів біля стійки, вкотре намагаючись втопити в алкоголі спогади про Дарину. Його очі були порожніми, а тиша навколо — майже відчутною. Саме там Марта його і знайшла. Вона не чекала на диво — вона діяла. Спритно підхопивши його під руку, вона вивела його на свіже повітря і затягла до себе додому. Тієї ночі він був п’яний як чіп і просто вимкнувся, щойно голова торкнулася подушки.

Марта  дивилася на нього довго. Дуже довго. Порожній. Білий . Чистий. Тест на вагітність.

— Якщо не можна чесно… — прошепотіла вона сама до себе сидячи вдома на кухні, — значить, буде інакше.
Провела нігтем, домальовуючи другу смужку.

За кілька тижнів вона з’явилася на його лісопилці. Запах свіжої тирси та гуркіт станків заважали думати, коли Марта простягнула йому пластиковий прямокутник.
Рука трохи тремтіла, але голос, коли вона покликала його, був ідеальним.

— Олексію… я вагітна. Ти був у мене єдиним.

Він завмер, вдивляючись у підробку. В голові — суцільний туман. Він нічого не пам’ятав з тієї ночі, але совість і алкогольна безпам’ять спрацювали як капкан.

— Що?.. — лише зміг видавити він.

Пастка зачинилася миттєво. Олена Станіславівна та батьки Марти, наче тільки й чекали цього сигналу, розгорнули масштабну підготовку. Весілля мало бути гучним і швидким — Марта поспішала, щоб встигнути одягнути сукню, поки «живіт» дозволяв бути ідеальною нареченою.

Олексію ж було байдуже. Без Дарини його життя перетворилося на попіл, і це весілля здавалося просто черговим колом пекла. Він дозволяв себе вести під вінець, як засуджений на ешафот, навіть не підозрюючи, що вся його майбутня сім’я побудована на брехні і  майстерно намальованій лінії.