Розділ 6

Розділяй і володарюй 

Марта не звикла програвати, ми вже знаємо. Тому коли вона побачила, як мотоцикл Олексія зникає у стіні дощу, а на задньому сидінні, міцно притиснувшись до його спини, сидить Дарина, всередині в неї все перекинулося від люті. Вона не поїхала додому грітися. Мокра, розпатлана, з розмазаною тушшю, вона погнала свій моторолер прямо до обійстя Дарини.

Бабуся Степанівна вже кілька разів виходила на ґанок, тривожно вдивляючись у сутінки та прислухаючись до гуркоту грому. Коли на подвір’я влетіла Марта, стара ледь не впустила відро з водою, що заносила на ніч до хати.

— Ой, бабусю, лишенько! — Марта заскочила в хату, театрально хапаючись за серце.

— Ви тільки не хвилюйтеся, я ледь доїхала! Там така злива, така негода…

— Де Дарина? — голос бабусі здригнувся. — Вона ж з тобою була?

— Була… — Марта опустила очі, фальшиво схлипнувши. 
— Але вона… вона поїхала з Олексієм. Я благала її лишитися, казала, що це небезпечно, що соромно дівчині отак у ніч з хлопцем… А вона й слухати не схотіла. Сказала, що їй байдуже, що люди скажуть. Ой, Степанівно, я так боюсь, щоб вони там якого лиха не наробили… молоді ж, кров гаряча, а він такий розпусний…

Марта підливала масла у вогонь, поки бабуся біліла на очах, хапаючись за край столу.
Коли за годину біля воріт прогримів мотор Олексія, атмосфера в хаті була розпечена до межі. 

Дарина зайшла першою — сяюча, з розчервонілими щоками. Він ішов слідом, тримаючи її за руку.

— О, з’явилася! — голос бабусі був схожий на удар батога. — Прийшла, безсоромниця!

Дарина заклякла. Вона чекала тривоги, але не такої люті.

— Ба, ти що? Ми просто перечекали зливу…

— Перечекали?! — бабуся закричала так, що на стінах затремтіли фотокартки. — Ти дівко, геть розум втратила! Ще не вистачало нам, щоб ти принесла в подолі! Не ганьби добре ім’я батьків своїх, не ганьби мене перед людьми! Ти хочеш життя своє за один вечір зруйнувати?! Подивись на себе — волосся дибки, очі дикі… Марта правду казала, бозна-чим ви там займалися в тих кущах!

Олексій спробував зробити крок вперед:
— Ганно Степанівно, послухайте, ми нічого…

— Геть з моєї хати! — вигукнула вона, і раптом її обличчя стало попелястим. Вона хитнулася, схопилася за груди й важко осіла на лаву. 
— Ой… серце… дихати важко…

— Бабусю! — Дарина кинулася до неї, але стара відштовхнула її руку з останніх сил.
— Не чіпай… іди до свого… 

Дарину накрив крижаний жах. Весь жар після поцілунків у сторожці миттєво випарувався, залишивши тільки почуття провини, яке болючим комом встало в горлі. Вона глянула на Марту — та стояла в кутку, прикривши рот рукою, але в її очах Дарина побачила не переляк, а хижий блиск перемоги.

— Льошо, йди! Будь ласка, йди! — вигукнула Дарина, плачучи.

Вона вискочила з хати, не чуючи дощу, і побігла через дорогу до сусідки-фельдшерки. Кожна фраза бабусі про «поділ», «сором» і «зруйноване життя» стукала в її голові в такт крокам. «Вона має рацію», — думала Дарина, захлинаючись сльозами. 
— «Я справді втратила голову. Я забула, хто я і де я. Я ледь не вбила єдину людину, яка мене любить».

Олексій стояв посеред кухні, і в його очах темніла справжня лють. Він не дивився на бабусю, він дивився на Марту. Та зіщулилася в кутку, намагаючись зобразити переляк, але Олексій бачив її наскрізь.

— Ти хоч розумієш, що накоїла? — процідив він так тихо, що Марті стало по-справжньому холодно. 
— Ти від своїх заздрощів ледь людину не вбила. Якщо зі Степанівною щось станеться, як ти будеш жити? 

Він розвернувся і вийшов на ґанок. Дощ ущух, залишивши після себе лише важку, сиру тишу. Олексій не поїхав. Він не міг залишити Дарину одну з цим пеклом. За кілька хвилин він побачив дві тіні, що майже бігли по розмитій дорозі — Дарина та сусідка-фельдшерка з валізкою.
Він перехопив Дарину біля самої хвіртки. Вона була бліда, очі набрякли від сліз, вона судомно заламувала пальці на руках.

— Даро, зачекай, — він обхопив її за плечі, намагаючись зазирнути в очі. 
— Ти що, навіть до завтра не дочекалася? Вже вирішила, що ми — це помилка? Що все, що було в сторожці, треба викреслити?

Дарина різко смикнулася, намагаючись вирватися.
— Пусти, Олексію! — її голос зривався на крик. 
— Мій «необдуманий вчинок» ледь не довів до смерті єдину рідну людину! Ти чув, що вона казала? Про сором, про батьків... Вона ледь не померла через мене!

— Це не через тебе! — Олексій труснув її, змушуючи зупинитися. — Це Марта! Це вона її накрутила, вона все перекрутила і збрехала!

Але Дарина вже не слухала. Вона дивилася на освітлене вікно хати, де фельдшерка вже схилилася над бабусею. Для неї зараз не існувало ні Олексія, ні його правди, ні того шаленого почуття, що ще годину тому здавалося головним у житті.

— Іди геть, Льошо. Просто йди, — кинула вона, вириваючись і забігаючи в двір.

Олексій залишився стояти біля хвіртки, стиснувши кулаки. Він бачив, як у вікні мигнула тінь Марти, яка продовжувала свою гру. Він розумів: зараз Дарина закрилася в мушлі провини, і пробити цю стіну буде майже неможливо.

Дні після зливи стали для Дарини нескінченним колом спокути. Вона прокидалася вдосвіта, коли небо ще було сизим, і працювала до темряви, наче намагалася фізичним болем заглушити той солодкий спогад про сорочку на плечах і гарячий подих у сторожці. Вона уникала навіть дивитися в бік дороги. Кожен звук мотора, що наближався до їхньої хати, змушував її серце стискатися, але вона вперто йшла в глиб саду або ховалася в сараї. Навіть школу почала пропускати, бо ж за бабусею потрібен був догляд. 

Ганна Степанівна одужувала повільно, її мовчання було важчим за будь-які докори. Дарина ловила на собі її сумний, вичікувальний погляд і відчувала, як провина кам’яніє в грудях. «Ріднішої за неї в мене немає, — повторювала вона собі, як молитву. — Я не маю права на це щастя, якщо воно купується її здоров’ям». Але ночами, кусаючи губи, щоб не розплакатися, вона відчувала на руках тепло Олексія і здригалася від власного відчаю.

Олексій же справді марнів. Колишня впевненість і азарт зникли, поступившись місцем глухій похмурості. Він щодня проїжджав повз її двір, сповільнюючи хід, сподіваючись побачити її хоч мигцем. Але Дарина була наче привид. Його ображало не те, що вона злякалася бабусі, а те, як легко вона викреслила їх. Невже той момент у сторожці для неї нічого не важив? 

Він став різким, перестав жартувати навіть із Бодею, днями пропадав на лісопильні за важкою фізичною працею, щоб хоч якось вибити нестерпні думки з голови і ввечері безсилим впасти в ліжко.

Марта, відчувши, що її план «розділяй і володарюй» працює ідеально, перейшла до наступного етапу. 

Вона знала, що мама Олексія, жінка гонорова й турботлива, завжди мріяла про «достойну» пару для сина.

— Ой, пані Олено, ви б бачили, як він змінився, — Марта зітхала, примостившись на кухні у домі Олексія, поки той був на лісопильні. 
— Мені серце крається. Та Дарина, в ще подругою моєю називалася, сестрою... вона ж наче приворожила його. Ви ж знаєте, таких дівчат — їм аби вирватися в красиве життя, а тут такий хлопець, як ваш Льоша. Вона ж ним маніпулює: то притягне, то відштовхне, щоб він ще більше за нею бігав. А бабуся її? Виставила таку сцену, ніби Дарина — свята мучениця, а Льоша — останній негідник. Я так хвилююся за нього, він же щирий, не бачить, що його просто використовують, як щасливий квиток .

Мама Олексія слухала, підтискаючи губи. Вона й сама бачила, що син «згас», і слова Марти, подані під соусом «щирого хвилювання», лягали на родючий ґрунт материнської тривоги.

— Я ж йому тільки добра бажаю, — продовжувала Марта, обережно торкаючись руки жінки. — Хіба ж я б казала, якби не бачила, як він мучиться? Йому треба хтось, хто його цінує, а не той, хто робить із нього винного в усіх гріхах.

Марта торжествувала. Вона вибудувала стіну не лише між закоханими, а й почала зводити її між Олексієм та його родиною, отруюючи все навколо своєю заздрістю.