Розділ 5

Під захистом старої сторожки 

Тієї ночі, після річки, я довго не міг заснути.Перевертався з боку на бік, відкидав ковдру, знову натягував її на себе, ніби це могло якось заспокоїти те, що  коїлося всередині.

Не допомагало.

Я заплющував очі — і знову бачив її.Її подих. Той ледь відчутний дотик губ. І те, як вона пішла, неозираючись.Наче поставила межу.Але не закрила двері.

Телефон лежав поруч. Я кілька разів брав його в руки, відкривав чат… набирав щось, стирав, знову набирав.

«Ти нормально дісталася?»

Стер.

«Про кар’єр…»

Стер.

— Та чорт… — тихо вилаявся, відкидаючи телефон убік.

Занадто рано. Занадто очевидно.

Я сам не розумів, чого хочу більше — написати їй чи зробити вигляд, що нічого не сталося.
Під ранок я все ж заснув. Ненадовго. І навіть уві сні вона була поруч — але щоразу, коли я намагався її торкнутися, вона зникала.

Тиждень тягнувся нестерпно довго. Я став дратівливим. Різким. Занадто тихим — для себе самого.

— Олексійчику, ти взагалі їси чи тільки на воду перейшов? — мама поставила переді мною тарілку і уважно подивилася. 
— Третій день підряд — і те саме.

— Їм, — буркнув я, навіть не піднімаючи очей.
— Це називається «їм»? — вона склала руки на грудях. 
— Ти в мене зазвичай дві порції змітаєш, а тут клюєш, як горобець.

Я зітхнув і взяв виделку.

— Просто втомився.

Вона не повірила. Я бачив.
Мама підійшла ближче, нахилилася, ніби хотіла заглянути мені прямо в голову.

— Синку, щось сталося?

— Ні.

— З дівчиною пов’язано?

Я ледь не вдавився.
— Ма-а-м…

Вона всміхнулася кутиком губ. Переможно.

— Значить, пов’язано.

— Нічого не пов’язано, — різкіше, ніж хотів.

Вона трохи помовчала.
— Ну дивись… тільки не перегни, добре? Бо коли ти такий… — вона злегка постукала пальцем по столу, — ти собі сам найгірший ворог.

Я нічого не відповів. Бо, чорт забирай, вона мала рацію.

У школі стало ще гірше. Дарина була поруч. Кожного дня. На відстані кількох метрів.

І ми… нічого.

Жодного слова.

Жодного дотику.

Тільки погляди.

Короткі. Випадкові. Небезпечні.
І щоразу, коли наші очі зустрічалися, в грудях щось стискалося так, що хотілося або підійти до неї прямо посеред школи… або вийти геть.

Вона теж змінилася. Не ховалася. Але й не підходила.
Наче чекала.

Чогось.

Чи когось.

— Льоха-а, ти бачив, як вона на тебе дивиться? — Богдан підсунувся до в буфеті, хитро примружившись. 

— Я тобі кажу, там вже не просто пиріжками пахне…

Я різко повернув голову.
— Закрий рот.

— Та я ж по-дружньому, — зареготав він. 
— Може, мені теж спробувати? Раптом вона любить веселих...

Я схопив його за футболку й ривком підтягнув до себе.
— Ще раз щось скажеш — зуби по підлозі збиратимеш, зрозумів?

Він завмер. Усмішка повільно зійшла з його обличчя.

— Та ти чого… я жартую…

Я відпустив його різко.
Занадто різко.

— От і жартуй тихіше.

Він ще щось буркнув, але вже без звичного запалу.

А я відчув, як у мені кипить щось незрозуміле.

Не злість.

Щось гірше.

Я спеціально не підходив до неї.
Тримав дистанцію.Перевіряв. Її.
Себе. Це було майже боляче.
Особливо в ті моменти, коли вона сміялася з кимось іншим. Або коли опускала очі, ніби нічого між нами не було.

Але іноді… Іноді вона дивилася.
І цього вистачало, щоб усе починалося спочатку.

Я витримав до п’ятниці. До вечора. Довше — не зміг.
Сидів на ліжку, втупившись у телефон, ніби від цього залежало щось більше, ніж просто повідомлення.
Пальці самі відкрили чат.
Я довго дивився на порожнє поле.А потім написав.

«Кар’єр. Неділя. Ти зі мною?»

Коротко. Ніби кидав виклик.
Відповідь не приходила довго.
Занадто довго.Я вже встиг пошкодувати, що написав узагалі. Встиг уявити, як вона ігнорує. Як сміється з Мариною з мене. Як просто… не відповідає. Коли екран нарешті засвітився, серце вдарило так, що я навіть не одразу відкрив.

«Я не “з тобою”. Я — сама по собі.»

Я хмикнув. Звісно. Інакше й бути не могло.

І ще одне повідомлення:
«Але я поїду.»

Я відкинувся на подушки і вперше за цей тиждень нормально вдихнув. Повільно.
Глибоко. І усміхнувся.
Отже…гра тільки починалася.

Неділя зустріла нас пилом дороги і запахом нагрітого каміння.Кар’єр відкрився раптово — глибокий, із водою неприродно насиченого кольору, ніби хтось розлив у ньому фарбу. Сонце відбивалося від поверхні так яскраво, що доводилося мружитися.

— Ну що, народ, хто перший перевіряє глибину? — зареготав Бодя, вже скидаючи футболку.

Я майже не слухав. Бо шукав її.
Дарина стояла трохи осторонь, але вже не так, як на річці. Вона не намагалася злитися з фоном.

Навпаки.

Темні джинсові шорти, легка картата сорочка, зав’язана на талії, і той самий смарагдовий купальник згори. Волосся зібране високо — відкриваючи шию, яку я пам’ятав занадто добре.

Вона побачила мене. І не відвела погляду.Перший крок зробила сама.Повільно підійшла, зупинилася поруч, щоб дивитись на кар'єр, в на мене.

— Я подумала, — сказала спокійно, але в очах блиснула іскра. — Краєвиди тут дійсно варті того, щоб приїхати.

Я хмикнув.
— Тільки краєвиди?

Вона зробила ще півкроку ближче.Настільки, що я відчув тепло її тіла навіть крізь повітря.

— Подивимось, — тихо.

І… вона сама провела пальцями по моєму зап’ястку. Наче випадково. Але ми обидва знали — ні.У мене всередині щось різко стиснулося.

— Даро… — почав я.

— Не зараз, — вона легко перебила, ледь усміхнувшись. — Тут занадто багато глядачів.

Залишивши після себе не розгубленість.

Коли спека спала, а більшість розповзлася по камінню відпочивати, вона знову зникла з поля зору. Я вже знав, де її шукати.Обійшов виступ скелі — і знайшов.Невеликий уступ, майже прихований від інших. Вода тут була темнішою, глибшою. Тихішою. Дарина стояла спиною до мене.
Цього разу — без вагань.
Вона повільно розв’язала сорочку, скинула її на камінь.
Потім — шорти. Залишилася в тому самому смарагдовому купальнику.

Я завмер.

Не через тіло.

Через те, як вона це робила.
Впевнено. Свідомо.Для себе.

…і трохи для мене.

— Довго будеш дивитися? — не обертаючись, сказала вона.

Я зробив крок ближче.
— Поки не проженеш.

Вона тихо видихнула. І тільки тоді повернулася.
— А якщо не прожену?

Я підійшов ще ближче. Тепер між нами знову була та сама небезпечна відстань.

— Тоді я не зупинюся.

Вона дивилася прямо в очі.
Без страху.Без втечі.

— І не треба, — прошепотіла.

Цього разу вона не чекала.
Вона сама стала ближче, а я зробив останній крок.Її пальці лягли мені на шию, притягнули ближче — впевнено, майже рішуче. І поцілунок уже не був випадковим.Не був коротким.
Не був обережним. Він був відповіддю. На все.