Розділ 4

Дожити літо у вересні

Ранок почався тихо. Сонце повільно піднімалося над містечком, золотячи кімнату Дарини крізь тонкі фіранки. Вона ще кілька хвилин лежала, слухаючи, як на кухні бабуся пересуває посуд і заварює чай.

Дарина піднялася, вмилася холодною водою, зачепила волосся руками, щоб трохи розплутати пасма, і одягла легку картату сорочку і комбінезон — просто, зручно, щоб нічого не заважало рухам під час роботи.

Після цього вона перейшла до більш серйозних справ по господарству: принесла води до хати, винесла сміття від квасолі, яку бабусі дочистила вчора, підмела подвір’я, полила квіти, перевірила курей і навіть поправила дірки в сітці для кролів. Коли все було зроблено, нарешті настала мить свободи.

Дана підійшла до кухні:

— Ба, можна я сьогодні піду на річку? — запитала вона, намагаючись звучати легко, але в голосі була щира надія.

Бабуся підняла погляд від пиріжків, що вже гарно зарум'янилися в духовці :

— На річку? Вересень уже… вода мабуть холодна.
— То й що, — Дарина усміхнулася. 
— Але я все літо не знайшла часу. Було б добре хоч трохи дожити його, поки сонце ще гріє.

Бабуся спокійно кивнула:
— Добре. Тільки не затримуйся.

— Звісно, ба, — Дарина кивнула і швидко зібрала рюкзак: рушник, пляшку води і пакет зі свіжими бабусиними пиріжками.

Вона ще перевірила, чи все у дворі на місці, і вже збиралася виходити, як з-за рогу гулко прогримів мотор.

— Даро! — вигукнула Марта, під’їжджаючи на мотороллері з дзвінким сигналом. 

— Скажи, що ти їдеш, так? 

Дарина посміхнулася.

— Справи зроблені, бабуся дозволила, можна йти.

Марта підскочила до моторолера, схопила Дарину за руку і з радістю кинула:

— Це просто диво, що бабуся відпустила тебе! — реготала вона, махаючи руками. 

— Я так щаслива, що ми нарешті можемо нормально насолодитися днем! Стрибай, подруго! - дзвінко додала Марта, защіпаючи свій модний рожевий шолом.

Дарина кивнула, і вони обидві сіли на моторолер. Марта завела його, і вони вирушили дорогою до річки. Вітер трохи грався волоссям Дани, сонце лагідно гріло плечі, а вересневе тепло робило повітря прозорим і легким.

Дарина відчула, що нарешті літо стало її власним, хоча б на кілька годин вересня , і що цей день обіцяє бути особливим — сміхом, водою і безтурботністю, якої так бракувало за все літо.

Мотор Мартиного моторолера востаннє чхнув і затих. Над берегом зависла легка хмара пилу, крізь яку проступили силуети однокласників. Олексій, який саме зосереджено перевертав м’ясо, лише на мить затримав руку над вогнем. Його погляд став прямим і глибоким — він просто мовчки кивнув Дарині, і в цьому короткому жесті було більше уваги, ніж у будь-яких словах.

— О, ви тільки гляньте на цю байкершу! — пробасив Бодя, він явно оцінив появу Марти, витираючи солодкі від кукурудзяних паличок руки об шорти. Він підхопився з покривала, ледь не перекинувши пляшку з водою. 
— Даринко, сонце моє, і ти з нами! Фууух! Якщо я з’їм ще хоч одну пачку кукурудзяних паличок, я почну розмовляти по-пташиному. Даринко, в чим це так смачно пахне з твого пакета?

Дарина тільки встигла всміхнутися Боді, як Марта, різко знявши рожевий шолом, ефектно відкинула волосся назад.

— Обережніше, Бодю, не знеси мене своїм ентузіазмом! — вона виступила вперед, демонструючи ідеальну поставу.

Яскраво-неоновий ліф купальника на тлі засмаглої шкіри виглядав майже зухвало, а короткі шорти підкреслювали довжину ніг.
— Льошо, ну як там м’ясо? Бо поки ми їхали, я вже встигла тричі пошкодувати, що не поснідала.

Вона підійшла до Олексія впритул, заглядаючи в мангал так, ніби її справді цікавив ступінь прожарки, а не те, чи дивиться він на її декольте.

Олексій ледь помітно відсторонився, звільняючи простір.

— Ще хвилин десять, — спокійно відповів він, не зводячи очей з вугілля. — Даро, то що ролер чи мотоцикл?
Питання було коротким, але голос Олексія став помітно м’якшим. Дарина відчула, як під пильним поглядом Марти її обличчя починає палахкотіти.

Її лляний сарафан кольору піску зараз здавався їй занадто довгим, занадто закритим — справжнім мішком порівняно з епатажним виглядом подруги.

— Не знаю, я не настільки досвідчений байкер, — м'яко усміхнувшись, відповіла вона, ніяково поправляючи лямку рюкзака. 
— Я... я пиріжки привезла. Бабуся вранці спекла.

— Пиріжки! Чуєте?! — загорлав Бодя на весь берег, наче оголошував переможця лотереї. — Нарешті нормальна їжа!
Хлопці, налітай, поки Марта не з’їла все своїм «голодним» поглядом!

Дарина швидко відійшла до гурту, розгортаючи пакет із теплою випічкою. Вона відчувала на спині незадоволений погляд Марти, яка залишилася стояти біля Олексія, марно намагаючись перехопити його увагу черговим жартом. Дарина намагалася зосередитися на тому, як однокласники розхоплюють пиріжки, але серце калатало десь у горлі — вона знала, що Олексій все ще спостерігає за нею, навіть не повертаючи голови.

— Ну що, — Бодя з набитим ротом кивнув у бік річки. — Зараз підкріпимося — і в воду. Даро, ти ж плаваєш з нами? Чи будеш берегти свій «бабусин стиль» на березі?
— Звичайно буде, чого ж тоді ми тут зібралися? —  втрутилась Марта, очікуючи свій тріумф. 

Марта переможно глянула на Дарину, впевнена, що її ідеальна фігура в неоновому бікіні остаточно затьмарить подругу в її простому одязі. Вона ще не знала, що справжній сюрприз чекає на всіх, коли сарафан впаде на пісок.

Я підкинув вугілля, намагаючись не зважати на те, як Марта навмисне зачіпає моє плече своїм «випадковим» рухом. Від її неонового купальника вже рябіло в очах, а парфуми — занадто солодкі для спекотного полудня — перебивали запах диму. Вона щебетала щось про дорогу, про свій новий шолом, але я не слухав, я дивився.

Дарина

Вона стояла трохи осторонь у своєму довгому лляному сарафані. Така спокійна, наче шматочок прохолодної тіні в цей розпечений день. Коли наші погляди зустрілися, я відчув, як у грудях щось коротнуло. Вона ніяковіла, поправляла лямку рюкзака, і ця її стриманість чіпляла сильніше за будь-який відвертий розріз.

— Льох, ти що, заснув над м’ясом? Дивись, підгорить — пацани тебе самого на шампур натягнуть! — реготав Бодя, вже набиваючи рот пиріжком. 
— Даро, це законно взагалі? Твоя бабуся — відьма? Бо ці пиріжки викликають залежність!

— Просто цукру не шкодувала, — тихо відповіла вона, усміхнувшись.

Я бачив, як Марта зціпила зуби. Її план «захоплення уваги» тріщав по швах через звичайне тісто з капустою.
— Ой, та ладно вам, — Марта фыркнула, вигинаючи спину так, що шорти ледь не розійшлися по швах. — Пиріжки — це ж суцільні калорії. Даро, ти б обережніше, а то в сарафан не влізеш. Льош, правда ж, дівчина має стежити за фігурою, а не за духовкою?

Я нічого не відповів. Просто дивився, як Дарина відходить до дівчат, наче намагаючись розчинитися в повітрі. Мені хотілося підійти, відігнати від неї всіх і просто мовчки посидіти поруч, виставивши Марта з її неоном кудись за найближчий кущ.

— Так, народ! — Бодя дожував пиріжок і плеснув у долоні. — М’ясо доходить, а ми — ні! Даро, скидай свій скафандр, ідемо охолоджувати твої пиріжки у воді!

Вона зупинилася біля рушника. Повільно потягнулася до ґудзиків на плечах. Я відчув, як пацани навколо теж якось підозріло замовкли. Навіть Бодя перестав жувати.

Сарафан впав на пісок.
Чорт. Я ледь не випустив щипці в огонь.

Під вільним льоном ховався смарагдовий купальник. Жодних зайвих мотузок, жодного «неону» — просто ідеальна лінія стегон, тонка талія і шкіра, яка під сонцем здавалася золотистою. Вона виглядала не просто гарною — вона виглядала справжньою.

— Ні фіга собі «тихоня»... — Бодя присвиснув, штовхаючи мене в бік. — Чуєш, Льох, здається, сьогодні хтось буде плавати за Дариною, як акула. Тільки спробуй тупити, я сам її в воду понесу!

Я відчув, як у грудях закипає глуха, звірина ревність. Погляд Боді, погляди інших пацанів — все це раптом почало бісити. Хотілося закрити її собою від усіх цих очей.

— Тільки рипнись, Бодю, — процідив я крізь зуби, не зводячи очей з Дарини. 
— М’ясо досмажуй сам.

Я кинув рушник на стілець і рушив до води, відчуваючи на спині ошелешений погляд Марти та азартний свист пацанів. 

Майже перечепивсь об якийсь корінь, намагаючись не бігти, але й не відставати. Дара йшла до кладки спокійно, ледь торкаючись трави босими ногами, і цей її контраст із галасливою компанією зводив мене з розуму.

Я наздогнав її вже біля самого краю. Швидко обійшов, стаючи на слизькі дошки прямо перед нею, і різко розвернувся обличчям. Вона зупинилася, здивовано піднявши брови, і в її очах — великих, кольору вересневого неба — я побачив своє відображення.

— Ти куди це так розігналася? — видихнув я, намагаючись втримати криву усмішку, хоча серце гатило в ребра, як скажене.

Вона хотіла щось відповісти, відкрила було рота, але я, не чекаючи, просто зробив крок назад. Земля... точніше, дерево пішло з-під ніг. Я бачив її переляканий подих, бачив, як вона простягнула руку, щоб вхопити мене, але було пізно.
З гучним сплеском я пішов під воду спиною вперед.

Холодна річкова вода миттєво протверезила. Випірнувши, я відкинув мокре волосся з очей і побачив її: Дара стояла на кладці, нахилившись, і сміялася. Справді сміялася — щиро, голосно, так, як ніколи не сміялася при Марті чи в школі.

— Ну ти й незграба, Льошко! — вигукнула вона, витираючи сльози від сміху. 
— Це був твій план з ефектного підкорення води?

— Це був план подивитися на твою посмішку, — відповів я, загрібаючи рукою воду і бризкаючи в її бік. 
— Давай сюди, тут вода — те що треба!