Розділ 3

 Бабусине серце відчуває біду

Вечірнє сонце повільно тонуло в заростях малини, залишаючи по собі довгі, тривожні тіні на дерев’яній підлозі. Дана стояла перед невеликим трюмо з потьмянілим дзеркалом. На ліжку лежала її найкраща сукня — проста, небесно-блакитна, яку вони з бабусею пошили ще на початку літа.

Дана обережно застебнула на шиї перлину, подаровану Мартою. Білий камінь холодним вогником виділявся на її бронзовій шкірі.

— Даринко, дитино, ти вже зібралася? — голос бабусі Ганни пролунав із кухні разом із густим ароматом сушеної м’яти.
Бабуся ввійшла в кімнату, витираючи руки об фартух. Її очі, оточені сіткою глибоких зморшок, затрималися на внучці. Старенька Ганна бачила, як розквітла її дівчинка, як виструнчилася, ставши схожою на молоду вербу. Але погляд старої одразу впав на блискучу дрібничку на шиї Дани.

— Марта дала? — коротко запитала вона, і в голосі не було радості.

— Так, бабусю. Це справжня морська перлина. Ми ж як сестри,  в нас усе спільне. От тепер і спільна частинка з моря. Ввечері весь клас збирається на танці в парку, хочемо зустрітися після літа.

Бабуся Ганна підійшла ближче, поклала свої важкі, мозолисті руки на плечі дівчини. Її долоні пахли хлібом і чесним життям.

— Слухай мене, Даринко, — старечий голос став тихим і серйозним. — Щастя — то не намисто, його на двох не розвісиш. Марта — дитина з повного кошика, вона звикла, що світ перед нею кланяється. А ти в мене — як та квітка на скелі, сама себе виростила.

— Бабусю, ну що ти таке кажеш? Вона ж моя найкраща подруга! Ми клятву на крові давали ще малими...

Ганна зітхнула, і цей звук був схожий на шелест осіннього листя.

— Кров — то не вода, дитино. Але Марта не сестру в тобі шукає, а дзеркало. Вона хоче бачити в тобі те, чого сама не має. А як побачить, що твоє сонце світить яскравіше за її золото — затьмарить тебе, не згледівшись. Не до добра ці «дарунки» перед танцями. Серце моє не на місці, наче хмара насувається на ясний день.

— Ой, бабусю, ти просто хвилюєшся, бо я вперше так пізно йду, — Дана ніжно поцілувала стареньку в суху щоку. 
— Все буде добре. Там буде весь клас. І не тільки наш і паралельний має бути...

Дана пригадала сьогоднішню розмову з Олексієм і при згадці про хлопця очі Дани знову спалахнули тим самим світлом, яке так налякало Марту в їдальні. 

Бабуся Ганна лише перехрестила внучку на дорогу, дивлячись їй услід крізь низьке вікно.

— Дай Боже, щоб я помилялася, — прошепотіла стара.

Біля входу на танцмайданчик, спершись на стару цегляну огорожу, стояли двоє. Олексій, як завжди спокійний і зосереджений, та його найкращий друг Богдан — місцевий баламут, який знав усіх дівчат у радіусі тридцяти кілометрів і ніколи не ліз за словом у кишеню.

Богдан сплюнув травинку і обвів поглядом натовп, що витанцьовував під світлом гірлянд. Його очі азартно блищали.

— Чуєш, Льоха, а літо таки пішло дівчатам на користь, — Богдан штовхнув друга ліктем. 
— Дивись, як «дозріли». В червні ще були кутастими підлітками, а зараз — ого! Марта он взагалі як з обкладинки журналу. Батькові гроші пахнуть краще за будь-які парфуми, еге ж?

Олексій лише мовчки кивнув, не зводячи очей з іншого боку майданчика.

— Але глянь-но на Дарину, — Богдан раптом затих, примружившись. 
— Слухай, я її спочатку й не впізнав. Оце засмага! Бронзова статуетка, їй-богу. І сукня ця блакитна... вона в ній така... соковита, чи що. Знаєш, я б не відмовився сьогодні провести її додому. Сирітка, бабуся стара — ніхто й слова не скаже, якщо затримаємось біля річки.

Олексій різко відірвався від стіни. Його обличчя вмить скам’яніло, а кулаки в кишенях шкірянки мимоволі стислися.

— Стули пельку, Бодю, — голос Олексія прозвучав неочікувано жорстко, як удар сокири по дереву. 

— Про неї навіть не думай так говорити. Вона не для твоїх жартиків.

Богдан здивовано підняв брови, піднявши руки в захисному жесті.

— Ого, брате, та ти що, запав на неї? Та ладно, я ж просто...

— Просто забудь її ім'я, — відрізав Олексій і, не чекаючи відповіді, рушив прямо в центр кола.

Музика змінилася — перші акорди “Обійми”* лягли на вечір м’яко, майже інтимно. Гомін поступово стих, ніби сам простір підлаштувався під цю мелодію.
Олексій ішов прямо до неї.

Дарина стояла трохи осторонь, ніби й серед усіх — але не з ними. Блакитна сукня облягала її фігуру, волосся, злегка підхоплене вітерцем, торкалося щік. Вона побачила його — і на мить завмерла.

— Потанцюєш зі мною? — коротко.

Вона лише кивнула.

Його рука лягла їй на талію — впевнено, але обережно. Іншою він взяв її долоню. І коли вони зробили перший крок у такт — щось у ньому ніби зрушило.
Він відчув її тепло.

Не так, як раніше з іншими. Не поверхнево. Глибше.

Наче вона не просто поруч — а входить під шкіру.

Дарина трохи напружилась спочатку, але швидко підлаштувалась під його ритм. Вона дивилась кудись на рівень його плеча, уникаючи прямого погляду.

— Ти гарна сьогодні, — тихо сказав він, майже в її волосся.
Вона ледь усміхнулась.

— Сьогодні?

— Сьогодні… особливо.

Її пальці в його руці трохи стиснулись.

Він відчув.

І це вдарило сильніше, ніж будь-які слова.

Навколо них рухався світ — сміх, музика, світло — але для нього все звузилось до неї. До її запаху, до м’якого дотику її тіла, до того, як вона інколи ледь торкалась щокою його шиї, коли поверталась у танці.

Він ніколи так не тримав нікого.
І не хотів відпускати.

З іншого боку майданчика Марта стояла, схрестивши руки на грудях. Погляд її був уважний, напружений — але не такий отруйний, як могло здатися здалеку.

Богдан, як завжди, не втримався.

- Ну що, Мартусю, жабка на горло тисне? — криво всміхнувся він. 

— Не ти сьогодні королева вечора.

Вона різко повернулась до нього.
— Та ти що верзеш взагалі?

— Та все ти прекрасно розумієш.
Марта скривилась.

— По-перше, ми з Дариною подруги. Майже як сестри.

Богдан пирхнув.
— О, навіть так?

— Уяви собі, — різко кинула вона. — І я за неї рада.

— Ага… прям світишся від радості, — підколов він.

Марта зробила крок ближче, знизивши голос:
— Слухай уважно. Я їй не заздрю. Взагалі. І якщо ти ще раз щось подібне скажеш — підеш далеко і надовго, зрозумів?

Богдан підняв руки, ніби здається.

— Все-все, не кип’ятись. Я ж жартую.

— Дурні в тебе жарти.
— Зате правдиві, — тихо кинув він.

Марта лише фиркнула і відвернулась. Але цього разу в її погляді було більше складного, ніж просто заздрість. Там було щось глибше — щось, що вона сама не хотіла визнавати.

Музика стихла.
Олексій не відпускав Дарину ще кілька секунд після останнього акорду.

— Дякую, — тихо сказала вона.

— Я тебе довезу.

Вона підняла на нього очі.

— Не треба…

— Треба.
І цього вистачило.

Музика стихла, але вечір ще не збирався закінчуватись. Люди не розходились — сміх, розмови. Молодь гуртувалась групками йти додому. Олексій тримав Даринка за руку,  збираючись відвезти додому.

Марта, ніби зловивши момент, різко плеснула в долоні.

— Так, слухайте всі! — голос у неї був гучний, впевнений, такий, що змушував обертатися. 

— Завтра йдемо на річку.

Хтось одразу відгукнувся:
— Знову?

— А що “знову”? — вона усміхнулась. — Вересень тільки почався. Сонце ще пече, як влітку. Треба добирати, поки можна.

— Я за! — крикнув хтось із хлопців.

— І я!

Марта кинула погляд у бік Олексія — короткий, ніби випадковий.

— Збираємось після обіду. Візьмемо музику, їжу… зробимо нормальний день.

Богдан, що стояв поруч, нахилився до неї:
— О, дивись, яка ініціативна. Це ти так літо “допрожити” хочеш чи когось вразити?

Марта не одразу відповіла. Лише скосила на нього очі.

— Мені не треба нікого вражати.

— Та ну? — він криво всміхнувся.

— Новий купальник просто так купила?

Вона фиркнула.
— Іди ти.

— Я б пішов, але цікаво ж подивитись, як ти старатимешся, — тихіше додав він. 
— Раптом подіє.

Марта різко видихнула, але нічого не сказала. Знову глянула туди, де стояв Олексій і все ще тримав долоню Дани і своїй руці.

В її голові все виглядало просто: сонце, вода, сміх, вона — яскрава, впевнена, така, що не можна не помітити. Гарне тіло, новий купальник, правильні рухи, правильні слова.

Бо інколи цього достатньо.
…або вона дуже хотіла в це вірити.