Розділ 2

Зашморг з перлиною

Вересень у прикордонні видався на диво спекотним. Повітря у випускному класі було густим від пахощів дорогих парфумів, дешевого лаку для волосся та передчуття останнього шкільного року. Клас гудів, як розбурханий вулик: кожен намагався перекричати іншого, ділячись враженнями від літа.
У центрі уваги, як і завжди, була Марта. Вона сиділа на парті, недбало закинувши ногу на ногу, а навколо неї з’юрмилися майже всі дівчата.

— Дівчата, це було щось неймовірне! — Марта ефектно змахнула волоссям, яке вигоріло на сонці до золотистого відтінку. — Адріатика — це не наше озеро. Вода там така прозора, що бачиш риб на глибині п’яти метрів. А вечірки в готелі? Батько дозволяв мені гуляти до опівночі.

Вона розкладала на столі глянцеві фотографії (тоді ще паперові, які пахли свіжим друком): блакитні басейни, пальми та Марта у новому купальнику, що коштував, напевно, як місячна пенсія Даниної бабусі. Дівчата зітхали, розглядаючи кадри «красивого життя».

Дана стояла трохи осторонь, біля вікна. Вона не втручалася в розмову, але слухала з лагідною усмішкою. Її літо пройшло інакше. Поки Марта ніжилася на шезлонгах, Дана з ранку до вечора працювала на городі біля бабусі Ганни. Потрібно було закрити сотні банок консервації та підготувати господарство до зими.

Сонце західного кордону виявилося не менш щедрим за морське — шкіра Дани набула глибокого, рівномірного бронзового відтінку. Ця засмага робила її світлі очі майже прозорими, а проста ситцева сукня підкреслювала струнку постать, загартовану фізичною працею. Дана виглядала не втомленою, а дикою і справжньою, ніби сама була частиною цієї землі.
Марта раптом помітила подругу і її очі блиснули.

— Дано! Йди сюди, я ж не просто так розповідаю.

Вона витягла з маленької сумочки невеликий оксамитовий мішечок. Дівчата затамували подих. Марта дістала звідти витончену підвіску — крихітну справжню перлину на тонкому срібному ланцюжку.

— Це тобі, сестричко, — Марта промовила це голосно, щоб почули всі. — Морський подарунок. Я сама її вибирала в крамничці на набережній. Хочу, щоб у тебе теж було трішки мого моря.

Вона підійшла до Дани і власноруч застебнула ланцюжок на її шиї. Біла перлина яскраво засяяла на фоні бронзової шкіри Дани.

— Дякую, Марто... вона чудова, — прошепотіла Дана, щиро зворушена.

Дівчата навколо зашепотіли: «Яка ж вони міцна пара подруг!», «Марта така щедра!». Ніхто не помітив, як Марта на мить затримала руку на шиї Дани, ледь стиснувши ланцюжок. Її посмішка була ідеальною, але в глибині зіниць промайнула дивна думка: на Дані ця перлина виглядала краще, ніж на ній самій. І це Марті зовсім не сподобалося.

Шкільна їдальня у перерві нагадувала розбурхане адріатисне море, що так нахвалювала Марта : запах свіжих булочок із корицею перемішувався з ароматом міцного чаю та нескінченним гамором. Дівчата, щойно наслухавшись про Адріатику, все ще юрбилися навколо Марти, яка елегантно помішувала ложечкою какао.

— Дивіться, Лесик  іде, — штовхнула Марту ліктем одна з однокласниць.

Марта випрямилася, поправила волосся і наділа свою найбільш сліпучу посмішку. Вона звикла, що найкращі хлопці міста крутяться навколо неї, а Олексій з його перспективами та батьковим бізнесом був «призом», який вона вже давно намітила собі в планер.

Олексій — хлопець із паралельного класу, про якого потай мріяла кожна друга дівчина. Високий, плечистий, із зосередженим поглядом. Його родина володіла великою лісопильнею, і батько з дитинства привчав сина до справи. Олексій провів літо серед гуркоту станків і запаху свіжої деревини. Важка робота зробила його рухи впевненими, а м’язи — сталевими.

Марта миттєво випрямила спину, готуючись до ефектного вітання. Вона знала, що Олексій — найкраща партія в місті, і вже давно вважала його своїм майбутнім. Але Олексій, пройшовши через зал, раптом зупинився біля Дани.

Він дивився на неї довго, не приховуючи зацікавленості. Як людина, що звикла працювати на сонці, він одразу впізнав «свою».

— Привіт, Дано, — його голос був низьким і приємно хрипким. 

— Бачу, ти теж літо не в тіні просиділа.

Дана відчула, як серце збилося з ритму.
— Привіт, Олексію. Так... город, господарство. Бабусі важко самій.

Олексій ледь помітно всміхнувся, і в кутиках його очей з’явилися добрі зморшки.

— Робота на землі — це чесно. Тобі дуже пасує ця засмага. Ти виглядаєш... справжньою. Як саме сонце.

Він кивнув їй і пішов далі, так і не глянувши на Марту, яка застигла на місці. Весь її «адріатичний» лиск в одну мить зблід перед цією простою фразою. Марта побачила, як Дана сором’язливо опустила очі, і як біла перлина на її шиї здригнулася від прискореного серцебиття.
Темна хвиля заздрості, гостра й холодна, обпекла Марту зсередини. Вона зрозуміла: Дана щойно отримала те, чого не можна було купити за батькові гроші — щирий погляд Олексія.

«Сестрою, кажеш?» — промайнуло в голові Марти, поки вона міцно стискала кулаки. — «Ну що ж, Дано. Подивимося, як ти заспіваєш, коли я вирішу, що твій Олексій — це теж моя частка».