Розділ 1

Скляні сестри та мідна кров

Залізничний насип на околиці міста завжди тремтів, коли товарняки йшли на захід, у бік кордону. Для дев'ятирічної Дани цей гуркіт був голосом пам’яті — саме туди, за невидиму лінію, колись поїхали батьки і більше не повернулися. Але тут, у «штабі», схованому в заростях старого дикого бузку та високої амброзії, було тихо й безпечно.

— Ти точно не боїшся? — Дана витягла з кишені стару залізну коробочку з-під чаю. У ній на м’якій ваті лежали дві каблучки, власноруч сплетені з тонкого мідного дроту.

Марта виставила вперед підборіддя. На ній була яскрава сукня з іноземною етикеткою, яку батько привіз із Польщі, і лаковані туфлі, що зовсім не пасували до запиленого пустиря. Марта звикла бути найкращою у класі, в неї було все — від кольорових фломастерів до величезної кімнати з м’якими іграшками. Але вона щодня прибігала сюди, до Дани. Чомусь Данина тиша і її старенька бабуся Ганна вабили її більше, ніж власний дім, де пахло дорогими меблями й вічним очікуванням батьків із чергових «справ».

— Я нічого не боюся, — відрізала Марта. — Давай швидше, поки бабуся не покликала тебе вечеряти.

Дана обережно дістала швейну голку, заздалегідь обпечену сірником. Її пальці злегка тремтіли. Вона подивилася на свої засмаглі руки, які пахли кропом — вона весь ранок допомагала бабусі на городі.

— Бабуся каже, що сироті важко в світі, — тихо промовила Дана. — Каже, що треба мати когось свого. Рідну душу. Тоді Бог не забере тебе до себе завчасно.
Марта схопила Дану за руку. Її долоня була гарячою і владною.

— Я буду твоєю рідною душею. Я буду твоєю сестрою, чуєш? Можеш брати мої ляльки, коли хочеш. А я буду приходити до тебе. Ми будемо ділити все. Назавжди.

Дана всміхнулася — щиро, до ямочок на щоках. Вона піднесла голку до вказівного пальця Марти. Маленький укол. Яскрава крапля крові виступила на білій шкірі, схожа на зернятко граната. Марта навіть не моргнула. Потім Дана вколола себе.

Вони притиснули пальці один до одного. Тепло чужої крові здалося Дані найміцнішим зв’язком у світі. Вона відчула, як порожнеча в грудях, що лишилася після автокатастрофи батьків, на мить заповнилася.

— Клянуся бути тобі сестрою, — прошепотіла Дана. — Твоє щастя — моє щастя. Твоя біда — моя біда.

Марта дивилася не на їхні пальці, а прямо в очі Дані. У цьому погляді було щось більше, ніж дитяча гра.

— Клянуся, — відлунила вона. — Що моє — те твоє. А що твоє — те моє.

Вони одягли мідні каблучки. Дріт злегка кусав шкіру, залишаючи темні сліди, але дівчатка лише міцніше зчепили руки. Десь далеко знову загудів потяг, розрізаючи тишу прикордонного містечка.

Дана вірила: тепер вона не одна. Вона не знала, що Марта щойно зробила свій перший внесок у «банк майбутнього» — вона застовпила собі місце в житті Дани. Бо Марта з дитинства знала: якщо вона чогось хоче, вона це отримує. Навіть якщо для цього треба буде колись забрати чуже життя.

Дорогі читачі,
Ця книга — більше, ніж просто історія. Це шматок емоцій, болю, вибору і тих моментів, коли життя змінюється назавжди… навіть якщо ти цього не хотів.
«Украдене життя» — про довіру, яку легко зруйнувати. Про дружбу, що здається вічною, але тріскається під тиском правди. Про кохання, яке приходить не завжди чесно… і не завжди вчасно.

Я писала цю історію з відчуттям, ніби проживаю її разом з героїнями. Їхні помилки, їхні слабкості, їхня сила — усе це про нас із вами. Бо кожен хоч раз стояв перед вибором: зберегти чи зрадити, пробачити чи піти, боротися чи здатися.

Можливо, у цій книзі ви впізнаєте себе. Можливо — когось із близьких. А можливо, вона змусить вас подивитися на власне життя трохи інакше.
Дякую, що відкриваєте цю історію. І пам’ятайте: навіть якщо життя здається вкраденим — у вас завжди є шанс повернути себе.

З теплом,
Ганна Листопад