Ярмо і меч

Укривши гілля іней

Додолу низько посхиляв

І ліс, як зачарований стояв

В такім убранні.

Пташки співали ранні,

Що з вирію прибули,

Хоча й морози були,

Але вони вже чули через сни,

Прийдешні запахи весни.

Кінчався лютий в сніговім потоку

Дев'ятисот і сорок другого вже року.

Але ще сніг скрипів

Під важкістю саней.

Остап не відривав очей

Від матінки-природи чарівниці,

Він злегка підганяв коней,

Але його зіниці

Чомусь засмучені журбою.

Він віз з собою

Кохання щире юнака

Дорогою, яка вела

З Іскоростеня в Овруч,

Бо там жила

Його Гануся мила.

Вона занадто юною була,

І та причина заставляла критись,

- Не дозволяла одружитись,

Та баба Дарка все зробила,

Щоб їх кохання зберегти.

Ще має рік пройти,

Тоді вже можна слати старости,

А зараз, їй лише шістнадцять,

Йому ж за двадцять

І через рік буде ще п'ять.

Він бабу Дарку дуже поважав

І знав,

Що рішення її є справедливе

В її руках.

Він пригадав,

Коли ще був малим хлоп'ям,

Калину, матір баби Дарки

Як у той день ховали.

Тоді стояли

Осінні непогожі дні,

Такі сумні,

Як дні останні у житті

Старої вже Калини,

Останній крок зробивши до могили

З єдиним словом на устах:

"Аскольд мій милий!"

Коли труну спустили,

Вже теж стара, похила,

Одарка баба підійшла,

На край, кінчалась де могила,

У себе в пазусі знайшла

Торбину із землею,

Яку вона ще молодою принесла

З могили батька свого,

Аскольда, вічно молодого.

Припавши на коліна,

Стареча голова трусилась біла,

Одарка під Калиною схилилась,

Тихенько Богу помолилась

І землю цю святу поцілувала,

Калині біля голови поклала,

Щоб ця спокійно спала.

Коли ж вона на ноги встала,

Його, малого ще, Остапа, підвела

І так сказала:

"Мій сину, пам'ятай!

Ніхто так не любив наш край,

Знедолену цю матір Україну,

Як мої батьки.

Коли будеш великий ти,

Бажаю тобі того,

Щоб ти достойний був

Народу й роду свого!

Щоб ти зумів так покохати,

Як моя мати

Сміливого Аскольда!"

Остап ще пам'ятав крім того,

Що після поховання цього

Стареньку повели під руки,

Його ж малого взяв на руки

Татусь, той самий Мал,

Що сином другим був Одарки;

А мати поряд йшла

І сум в душі несла. 

Від ласки її рук

Він доброту впізнав ще на світанні,

- Оксана це була! - З Кубані...

У роздумах солодких

Остап вже опинився на узліссі.

Як завжди на Поліссі

Міста лежали у лісах

І він побачив дах

Будинку Овруча старого.

Проїхавши ще кілька кроків,

Він зупинив коней,

У санях став на ноги

Не відриваючи очей

Від сніжної дороги,

Він поглядом пройшов по місту…

І остовпів.

- Воно кишіло русаками,

На площі били батогами

Знесилених древлян,

А інших вже гойдали

На мотузках підвішених вітри.

Думки Остапу наганяли

Про те, що років три

Не підкоряються древляни

Чужим тим русакам,

Що князю Ігорю служили,

І більше їм вже не платили

Повинностей, ужитків, данини.

Остап замисливсь на хвилину,

І добре зрозумів,

Що в цю годину,

Хоч як би він хотів,

У місто в'їхати не може він,

Бо там його чекає кара.

Негайно мусить повідомити він Мала

Про ці розбої дикі,

Що в Овручі зробили русаки

Над козаками, мирними жінками

І ще маленькими дітьми.

Остап на місці коні вправно розвернув,

На них гукнув

І цвігнув щільно батогом,

Аж в лісі зойкнула луна.

І як стріла

Летіли коні по дорозі,

Що в Іскоростень вела.

Лягаючи учора спати,

Не зводячи сумних очей зі стелі хати

Гануся в серці поховала мрії:

Наступний день принесе ці надії,

Коли Остап приїде,

До неї він підійде,

Візьме її за руку,

До себе ближче підведе

І розпитає про усе,

Як тут жила вона без нього...

Лише від спогаду такого

Вона відчула в грудях стук

І тих душі дівочих мук,

Яких не терпить вже розлук

Нестримне їх кохання.

Покрило очі хвилювання

І ніч пройшла в якійсь покуті,

Думки пливли сумбуром скуті,

Гнітили душу почуття

- Жахливі відчуття

Тривожної години.

У ранішні хвилини

Наступного вже дня

Ганусю розбудив жіночий крик,

І сон у мить ту зник.

Підбігла хутко до вікна

Й побачила вона:

Перемагаючи приниження і страх,

Немов би світу стався крах,

По вулиці заплакані ішли жінки,

Їх гнали русаки,

Які заповнили все місто,

- Всіх били батогами,

Кололи тесаками

І гнали на майдан.

Велика лють Ганусю охопила,

Вона з собою лук і стріли прихопила

І вибігла у двір у спідньому вбранні.

Припавши до щілини в паркані

І перевівши подих,

Не маючи можливості стріляти в тих,

Що гнали на майдан її людей,

Вона з дороги вже не зводила очей

Чекаючи на постать супостата.

Удар, нанесений рукою ката,

Із-за спини, де була її хата,

В очах пекуче спалахнув

І чорним колом огорнув 

Її свідомість.

Отямилась вона вже на майдані,

Куди зігнали у годину ранню

Її батьків, сестер, братів

Із Овруча і сіл.

На чільне місце винесли великий стіл,

Якого охоронці князя оточили,

А потім килимом покрили

І вже сюди вели

В оточенні своєї свити

Самого князя Ігоря,

Що з Києва прибув.

Народ загув,

Згуртований єдиною метою,

Бо ніс з собою

Єдине серце України,

З якого той князь пив

Священну кров.

І ось з розбоями приїхав знов,

Щоб грабувати