Смерть Аскольда

Червневі дні

Барвисто землю уквітчали

І люди всі

Святковий настрій мали,

Які прийшли

На ці Дніпрові береги.

Лунала музика над гаєм,

Летіла пісня навкруги

Над рідним краєм,

Карпатським плаєм,

Поліссям запашним,

Кубанню, Доном і Дунаєм,

І над Поділлям золотим,

- Над всім цим краєм дорогим,

Бо він же був святим

Для українського народу.

Сьогодні той народ

Даючи свою згоду

Нового гетьмана обрав,

А Діра вже старого,

Від всіх державних справ,

Послав на відпочинок,

Щоб біля гетьмана стояв,

Як вірна допомога.

Народ всі голоси подав

За юного Аскольда,

Що вірним сином став

Для українського народу,

І виріс вже державним діячем.

В боях скривавленим мечем

Виборював він цілість України.

Уся громада святкувала

У теплі ці червневі дні,

Аскольду мужності бажала,

Що би були міцні

Його зв’язки з народом.

На свята ці

У Київ добиралися усі,

Кого в собі зростила,

В боях зміцнила Україна.

І дочки і сини

Приїхали сюди

З Кубані і Дніпра,

З земель, що омивали їх моря,

Із Дону і Дунаю,

З Хазарії і всіх степів,

З Карпат і з берегів

Серету, Бугу і Дністра,

Подільського Збруча. 

Зібралося на берегах Дніпра

Багато люду,

А вище трохи них була

З помостом  зроблена стіна,

Яка у вись несла

Жовто-блакитний прапор України.

Під прапором на цім помості

Зібрались гості

Всієї вірної старшини:

Половці, древляни,

Печеніги, уличі, хозари

Тут представлялись старшиною.

Вони ж несли сюди з собою

Священну волю

Єдиного народу,

Що Україну він складав,

Й місцевим прізвиськом своїм

Народ їх називав.

Тоді ніхто не знав,

Пройде ще часу хід,

А там і сотня літ

І кат цю землю украде,

А їх усіх назве

Чужими кочовими племенами,

Що ніби тюркський звичай мали

І щоб потомки не гадали,

Що їх діди

На землях цих завжди жили,

Яка їх народила,

А ніби їм життя дали

Якісь "брати" зі сходу,

І що потомки їх без роду,

А всіх родила Русь.

Коли ж життя вона зуміла дати,

То може і забрати,

Всі землі і ліси,

Залишиться лиш душу їм віддати,

Вони ж історію будуть писати,

Що України зовсім не було,

А то окраїна Росії так звалася.

Народ, який зібрався

На кручах сивого Дніпра

Гуляв, сміявся, веселився 

- В цей день була

Історії його година.

І ось вже наступила та хвилина,

Коли під прапор України стали

Дір, що булаву тримав,

Аскольд, сміливий і суворий,

Він як граніт стояв

У мріях вільного народу,

Який на нього покладав

Державних звершень перемогу.

Дір до Аскольда нахилився,

По-батьківськи його поцілував,

Із рук своїх Аскольду передав

Величну булаву,

Що несла символ влади України,

І волю ту, 

Яку беріг народ, країни,

Що вільно розвивалась

Своїм історії шляхом.

Аскольд підніс ту булаву

Собі над головою,

Здавалось, Україну всю луною

Покрив цей відгук звуків:

"Аскольду слава і народу,

Що дав він свою згоду 

Нести тягар держави,

Вести туди,

Де вже горять вогні заграви

Нового дня,

І зникнуть тіні

Важкої ранньої пори!

Слава Україні!

Слава Україні!

Слава Україні!"

Народ, який зібрався тут,

Аскольда підхопив на руки,

Під вигуки і звуки

Поніс у гетьмана маєток.

Пісні і танці не стихали,

До ранньої зорі музики грали,

Дівчата з хлопцями гуляли і співали

По берегах Дніпра.

Коли вечірня вже була пора

Аскольд з Калиною на берег вийшли.

У нього на руках була дочка,

Малесенька Одарочка,

Що мала років шість від роду.

Коли вже з кручі було видно воду

Широкого й могутнього Дніпра,

Уся сім'я

Тут зупинилась біля дуба

І їх дочка потупцяла у трави,

Шукаючи собі забави

У квітах, що росли кругом.

Скигнуло серце і наповнилось теплом

В Калини, бо згадала

Ці квіти, що збирала,

Коли Аскольд у гай її прийшов.

Вона його з любов'ю обійняла,

В щоку його поцілувала,

Попестила в руці волосся

І так стояла,

В душі далеко заховала

Їх щастя спільного кохання.

У пору звершень всіх вінчання

Аскольд дивився в далечінь,

Немов би міряв глибочінь

Дніпрових вод широких,

А потім переводив погляд

До берегів морів глибоких.

В уяві бачив вже степи Кубані,

В Поліссі ті посіви ранні

Малесеньких полів,

Що звільнені руками від лісів.

А там широкі вже пішли степи

На півдні України,

Відсутні були тут ліси,

Але засіяних полів

Тут було не багато.

І дикість тих степів

Усіх волами не обробиш,

Хоч все здоров’я вгробиш.

Народ працює більше від волів,

Руками землю обробляє,

Руками вміло засіває,

Вручну  врожай збирає,

Ціпами все молотить, 

На поле йде,

Коли ще сонце і не сходить,

До дому ж повертається,

Коли воно заходить.

А для покращення роботи

Міське  потрібне ремесло,

Хоч в місті теж такі турботи 

- Усі важкі роботи

Проводились вручну.

Це була ранішня людська пора

У розвитку усіх народів,

Далекий був той до прогресу вік.

Тоді ішов

Вісімсот і сімдесятий рік.

Аскольду вже минуло

Тридцять три від роду

І ось він став

Вже на чолі свого народу.

Він розумів відсталість ту убогу

І щоб здобути перемогу

У розвитку попереду іти 

- Пройдуть ще не одні віки.

І тут не підеш навпрошки,

Через віки,

До звершень їх 

- Все родиться у часі!