Розділ 26

Розділ 26

П’ять років потому

Аліна Рейнс | Нью-Йорк | Ранок

П’ять років тому ми вперше почули, як б’ється серце нашої “Боб”. Сьогодні вона вже бігає по дому з рожевим рюкзачком і намагається впихнути в нього половину своєї ігрової кімнати.

Наш новий дім пахнув свіжою фарбою і… коробками. Їх було стільки, що здавалося, ми переїхали не в особняк, а в складський центр. Величезні вікна виходили на сосновий ліс, а на задньому дворі стояв басейн із дерев’яною терасою, яку ми ще навіть не встигли обставити меблями.

— Мамо, можна взяти єдинорога? — донька забігла в вітальню з плюшевим чудовиськом, яке займало половину її зросту.
— В літак? — я підняла брови. 

Ейден спустився зі сходів, тримаючи два чемодани в кожній руці, як ніби вони були легкими сумочками.
— Хей, якщо вона бере єдинорога, то я беру свою колекцію вінтажних гітар.

— Ти серйозно? — я поставила руки в боки. — Ми їдемо на два тижні, а не переїжджаємо в Україну назавжди.

— Окей, тоді я обмежуся трьома, — підморгнув він, ставлячи валізи біля дверей.

Я озирнулась на цей просторий хол з мармуровою підлогою, високими стелями і кованими сходами. Цей особняк був мрією, але й прокляттям у дні, коли треба було зібратись кудись швидко.

— Знаєш, що найгірше? — я сіла на край дивана, знімаючи домашні капці. — Що ми ще не розклали навіть половини речей після переїзду, а вже мусимо пакуватися знову.

— Зате повернемось у дім, який ще пахне новизною, — він сів поруч і притягнув мене до себе. — І, Алі, твоя сім’я давно чекає на нас.

Я кивнула. Мені було трохи тривожно. Мами вже не було, але батько, брат і бабуся… я знала, що ця зустріч буде особливою. Для мене — поверненням, для нашої доньки — знайомством з частиною її коріння.

— Обіцяй, що триматимеш мене за руку в аеропорту, — прошепотіла я.
— Завжди, — відповів він серйозно, і я відчула, як знайоме тепло розлилося всередині.

Донька знову вбігла, тепер уже з валізкою на колесах, у якій щось підозріло греміло.
— Я готова! — вигукнула вона. — Там єдиноріг, книжки і… гітара тата.

Я глянула на Ейдена. Він тільки знизав плечима й усміхнувся.
— Ну, принаймні ми летимо зі своїм музичним супроводом.
Коли двері особняка зачинилися за нашою спиною, я відчула дивне полегшення. Наче разом із ключами від дому ми залишили там і весь хаос переїзду.

Машина довезла нас прямо до злітної смуги, де вже чекав приватний літак. Білий, блискучий, з золотистими ініціалами "AR" на хвості — ідеальне відображення Ейденової манери все робити з розмахом.

— Мамо, це наш літак? — донька розкрила очі так широко, що вони стали схожі на дві сині планети.
— Наш, — підтвердив Ейден і підморгнув мені. — Тільки не кажи дідусю, що він куплений лише для цього польоту.

Я розсміялася.
— Якщо мій тато запитає, скажемо, що це сервіс оренди. Він і так думає, що ми живемо як у фільмі.

Всередині літак був ще затишніший, ніж я очікувала: кремові шкіряні крісла, тепле підсвічування, маленький диван і навіть столик із вазою білих гортензій. Десь глибоко всередині я відчула приємне хвилювання — поєднання майбутньої зустрічі з рідними та комфорту, який створив для нас Ейден.

— Сідай сюди, — він вказав на крісло біля вікна. — Я хочу, щоб ти бачила, як Нью-Йорк лишається під нами.

Донька вмостилася між нами, обіймаючи свого плюшевого єдинорога. Коли літак почав рухатися, вона схопила мене за руку, а в іншу — вчепилася татові.

— Не хвилюйся, малявко, — тихо сказав Ейден, нахилившись до неї. — Це не страшно. Хочеш, щоб я розповів тобі історію про перший політ твоєї мами?

— Хочу! — очі доньки загорілися.

Я закотила очі.
— Сподіваюсь, ти не збираєшся розповідати, як я злякалася посадки?

— Ну… — він хитро примружився. — Це була дуже мила сцена.

Політ обіцяв бути довгим, але в цій м’якій, теплій кабіні з видом на небо та хмари він здавався майже домашнім. Я притулилася до плеча Ейдена й подумала, що, можливо, ця подорож буде не просто зустріччю з моєю родиною, а чимось набагато глибшим — поверненням додому в усіх сенсах.

Аеропорт Львова був наповнений ароматом кави та легким шумом коліс валіз, які стукотіли по плитці. За скляними дверима стояв мій дядько Іван — високий, кремезний, із густими вусами та тією самою широкою усмішкою, яку я пам’ятала з дитинства.

— Аліночка! — він вигукнув, розкинувши руки.

Я кинулася до нього, відчуваючи, як у грудях теплішає. Його обійми були міцними, пахли димом від печі та свіжим хлібом — саме так, як я пам’ятала.

Ейден підійшов і простягнув руку:
— Добр… добрий день, Іван, — вимовив він, трохи ковтаючи закінчення.

— Ейден! — Дядько Іван зрадів, як старому другу, й замість рукостискання одразу обійняв його так, що мій чоловік на мить знітився, але потім посміхнувся.

Я бачила, як Ейден робить надзусилля, щоб говорити українською:
— Як… ви? Добре?

— Добре, добре! — дядько кивнув, хоча, здається, більше орієнтувався по інтонації, ніж по словах. — Ти вивчаєш українську?

— Трошки… — Ейден розвів руками, і ми всі розсміялися.

Потім дядько нахилився до доньки, яка ховалася за моєю спиною.
— Оце мала? — його очі засвітилися гордістю. — Красуня яка!

— Say hi, sweetie, — сказала я доньці.

— Хай! — відповіла вона і махнула рукою.

Дядько здивовано кліпнув.
— О, то вона не говорить по-нашому?

— Ні, але навчимо, — пообіцяв Ейден, і я помітила, як він обережно бере доньку за руку, наче підкреслюючи, що хоче, аби вона відчула цей зв’язок.

— Ну, то нічого, — дядько Іван підморгнув. — Я їй швидко навчу. Є в мене методи!

— TikTok? — з усмішкою припустив Ейден.

— Та звісно! — розсміявся дядько. — Як же інакше!

Ми вийшли на вулицю, де на нас чекав його старенький бус, і я зрозуміла, що ця поїздка обіцяє бути не лише сімейною, а й дуже веселою.