Розділ 25

Розділ 25

Через 15 тижнів

Ейден Рейнс | Нью-Йорк | Ранок

Березень у Нью-Йорку був прохолодним і примхливим. Вулиці ще зберігали залишки снігу, який перетворився на прозорі крижинки біля бордюрів. Ми йшли до клініки повільно, мовчки. Аліна тримала руки в кишенях пальта, але я помічав, як пальці час від часу ковзали до живота — ледь помітний, майже несвідомий жест, який змушував мене ловити ковток повітря.

Я тримав її поруч, не торкаючись, але відчуваючи кожен її крок. Хотілося взяти за руку, але в останні тижні ми були обережні з фізичною близькістю — ніби боялися налякати крихітний баланс, який нарешті встановився між нами.

У коридорі клініки пахло стерильністю і легким ароматом свіжої кави від апарату в кутку. Лікарка зустріла нас усмішкою, але я бачив у її погляді ту професійну серйозність, яка робила будь-які слова значущими.

— Ну що ж, містер та місіс Рейнс, — вона махнула рукою на кушетку. — Давайте подивимось, як почувається наше маленьке диво.

Аліна зняла пальто, сіла, потім лягла. Я сів збоку, ближче до її голови. Її волосся розсипалося по подушці, і я раптом усвідомив, як сильно звик дивитися на неї в моменти, коли вона не знає, що я дивлюся.

Коли лікарка нанесла холодний гель і приклала датчик, в кабінеті на мить запанувала тиша. А потім — той звук.
Швидкий, рівний, впевнений. Маленьке серце, яке билося всередині жінки, яку я кохав.

— Ось воно, — м’яко сказала лікарка. — Слухаєте?

Я відчув, як Алінині пальці знайшли мої й стиснули їх до болю. Вона дивилася на екран, але я дивився на неї.
— Чуєш, Алі?.. Це наша дитина, — прошепотів я так тихо, що сам ледь почув власний голос.

Вона повільно повернула голову до мене. В її очах стояли сльози, але вони не були від розпачу — це було щось інше. Щось, що змішувало страх, надію й таку беззахисну ніжність, що мені захотілося закрити її від усього світу.

— Це… справді відбувається, — видихнула вона.

— Так, — я ковтнув, намагаючись зібрати себе докупи. — Це найбільш реальна річ у моєму житті.

На екрані з’явився силует — нечіткий, розмитий, але з маленькими рухами, які змусили моє серце стиснутися. Ніжки, ручки… маленька голівка.

— Хочете знати стать? — запитала лікарка.

Я глянув на Аліну. Вона мовчки кивнула.

— Це дівчинка, — пролунало в тиші.

Я відчув, як щось тепле й нестримне піднялося в грудях. Нахилившись до неї, я прошепотів:
— У нас буде донька, Алі. Наша маленька дівчинка.

Вона заплющила очі, і по її щоці ковзнула одна-єдина сльоза. Я зловив її пальцем і, не відводячи погляду, додав:
— Я не знаю, як у мене виходить лякатись і бути щасливим одночасно. Але я клянусь… я зроблю все, щоб вона знала тільки любов.

Її пальці міцніше стиснули мої. І в цю мить світ за межами цього кабінету перестав існувати. Були тільки ми, звук маленького серця і майбутнє, яке починалося тут і зараз.

Ми вийшли на вулицю, і прохолодний березневий вітер одразу зіпсував мою ідеально вкладену зачіску. Аліна сміялася, дивлячись, як я намагаюся пригладити волосся, але воно вперто стирчало в різні боки.

— Ну все, тепер я знаю, що ти виглядатимеш так само, коли мінятимеш підгузки о третій ночі, — підколола вона.

— О, повір, я буду виглядати ще гірше, — відповів я і, не витримавши, накинув їй капюшон, щоб вітер не чіпав її.

Ми дійшли до кав’ярні за рогом. Я вирішив, що нам потрібен святковий напій, бо… ну як інакше відзначити новину, що в нас буде донька?

— Два гарячих шоколади, — сказав я баристі. — І, будь ласка, з маршмелоу. Багато. Дуже багато. Як… гори.

— Це для мене чи для тебе? — підняла брову Аліна.

— Для нас обох. Але якщо ти зненацька вирішиш, що маршмелоу — це огидно, то знай… я геройськи пожертвую своїм шлунком і з’їм усе, — урочисто повідомив я.

Вона засміялась і покачала головою.

Коли ми вийшли з кав’ярні, вона потягнула мене за рукав:
— Знаєш, я вже придумала ім’я.

— Так швидко? — здивувався я. — Я думав, це буде тижнева епопея зі списками, суперечками і компромісами.

— Ну, ми можемо влаштувати епопею… але я все одно переможу, — вона примружилась. — А поки що я називатиму її “Боб”.

— Боб? — я мало не вдавився ковтком шоколаду. — Це ж… це ж навіть не жіноче ім’я.

— І що? — знизала плечима вона. — Це робоча назва. Маленька Боб.

Я театрально зітхнув:
— Чудово. Моє життя тепер — це я, ти і маленька Боб.

Вона засміялась так щиро, що перехожі почали оглядатися. І я зрозумів, що цей сміх, після всіх наших страхів і суперечок, звучить як найкраща музика.

Ми лежали на ліжку, вкрившись одним пледом. За вікном шумів дощ, і світло лампи в спальні було теплим, м’яким, якось особливо затишним. Аліна лежала на боці, спершись на лікоть, і дивилась на мене з хитрою посмішкою.

— Ну, що, готовий визнати, що “Боб” — це геніально? — запитала вона, граючись моїм волоссям.

— Геніально жахливо, — відповів я, вмикаючи на телефоні список дитячих імен. — Але не хвилюйся, я врятую нашу доньку від цього… фіаско.

— Ага, — вона закотила очі. — Ну давай, дивуй мене.

Я почав читати вголос:
— “Аврора”.
— Гарно, але надто пафосно.

— “Софія”.
— Красиво… але таких п’ять у кожній групі в садочку.

— “Віола”.
— Це ж квітка.

— А “Боб” — це що? — я підняв брови. — Теж квітка, тільки дуже рідкісна… у твоїй уяві.

Вона розсміялась і, забравши в мене телефон, почала гортати сама:
— “Еліза”, “Лея”, “Міла”... О, а як тобі “Адель”?

— Хм… подобається. Але вона ж потім може подумати, що ми назвали її на честь співачки.

— І що? — Аліна смикнула мене за футболку. — У неї буде шикарний голос.

— Або жахливий. І тоді вона зненавидить нас, — пожартував я.

Ми сміялися, поки переглядали ще десятки варіантів, і зрештою зупинилися на трьох, що нам обом подобались.