Розділ 24

Розділ 24

Після бурі — новий берег

Ейден Рейнс | Нью-Йорк | Ранок

Коли лікарка вийшла, в палаті знову стало тихо, але ця тиша була гучнішою за будь-які слова. Я сидів поруч, дивився на Аліну й бачив, як вона вся стиснулася в собі, ніби намагається зникнути з цього ліжка, з цього моменту, з цього життя, яке змінилося за секунду.

Я нахилився вперед, сперся ліктями на коліна, вдихнув, намагаючись зібрати думки. Усередині мене вирувало — здивування, страх, купа питань, але найсильніше — потреба зробити так, щоб вона не боялася мене.

— Алі, — я вимовив її ім’я повільно, наче воно могло стати для неї заспокійливим. — Послухай мене зараз дуже уважно.
Вона підняла на мене погляд, і в цих очах я побачив усе — розгубленість, провину, тривогу.

— Я знаю, що ми говорили раніше, — продовжив я, — і так, я тоді сказав, що не хочу дітей зараз. І я не буду брехати, це правда… але життя не завжди питає, чи ми готові.

Вона ковтнула, а її пальці трохи здригнулися в моїй долоні.
— Я не хотіла тягнути тебе в це, якщо ти… — вона обірвала, зітхнула й опустила погляд. — Я боялася, що ти побачиш у цьому тягар.

Я ледь помітно посміхнувся, хоча в душі все стискалося.
— Єдине, що для мене тягар — це думати, що ти проходиш крізь щось таке сама. Ти моя жінка, Аліна. І якщо ти носиш мою дитину — це не тягар. Це… це ми.

Її очі наповнилися сльозами, і я мимоволі стиснув її руку ще міцніше, щоб вона відчула мою присутність фізично, не тільки словами.

— Я не обіцяю, що знатиму, що робити кожної хвилини, — додав я тихо. — Але я обіцяю, що не втечу. І не дам тобі залишитися з цим наодинці.

Вона спробувала щось сказати, але замість слів з її грудей вирвався короткий схлип. Я обійняв її, відчуваючи, як її тіло тремтить у моїх руках. І в цю мить я зрозумів, що навіть якщо я й досі не готовий… то вже готовий бути поруч із нею в усьому.

Я притиснув губи до її скроні.
— Поїхали додому, Алі. Тут надто холодно, і ти виглядаєш так, ніби хочеш просто зникнути під ковдрою.

Вона кивнула, і я допоміг їй піднятися.

Дорога додому пройшла майже в повній тиші. Лише звук шин по асфальту та приглушене гудіння міста за вікном. Я тримав руки на кермі так, що кісточки пальців побіліли, намагаючись тримати себе в руках.

Вона сиділа поруч, дивилася у вікно й навіть не намагалася зустрітися зі мною поглядом. І ця її відстороненість різала сильніше, ніж будь-які слова.

Коли ми нарешті зайшли у квартиру, вона відразу пішла до спальні. Я зачинив двері й пройшов за нею.

— Аліна, ми повинні поговорити, — сказав я, стоячи біля дверей.

— А про що? — її голос був холодним, хоч у ньому й тремтіло щось крихке. — Про те, що я підвела тебе?

Я зробив крок до неї.
— Не смій так казати.

— А як це назвати? — вона різко обернулася. — Ми тільки почали відновлювати все між собою, і ти сам сказав, що зараз не час для дітей. А тепер…

— А тепер ми маємо справу з тим, що є, — перебив я, намагаючись зберегти спокій, але відчуваючи, як у мені закипає. — І замість того, щоб довіритися мені, ти вирішила мовчати.

Вона гірко засміялася.
— Ти думаєш, це було легко? Що я просто сиділа й думала: “О, приховаю від нього”? Ти не уявляєш, як я боялася.

— А ти не уявляєш, як я злякався сьогодні в лікарні, коли побачив тебе без свідомості, — я підвищив голос. — Я не знав, чи ти взагалі прокинешся. І так, я був у шоці, коли почув про вагітність, але ще більше мене вбило те, що ти не сказала мені сама.

Вона відступила на крок, схрестивши руки на грудях.
— Бо я знала, що ти не готовий.

— А готова ти? — я зробив ще один крок уперед. — Чи ти вже вирішила все сама?

— Може, і вирішила! — крикнула вона, і сльози блиснули в її очах. — Бо я не знала, чи в тебе вистачить сміливості залишитися.

Мене наче вдарило. Я вдихнув глибоко, стискаючи кулаки, щоб не наговорити того, про що пошкодую.
— Ти правда вважаєш, що я з тих, хто тікає?

Вона мовчала. Лише сльози повільно котилися по щоках. І ця мовчанка була гірша за будь-які звинувачення.

Я відійшов на крок назад, проводячи рукою по волоссю.
— Чорт забирай, Алі… Я не просив про це, але тепер це сталося. І якщо ти даси мені шанс, я зроблю все, щоб ми впоралися. Але якщо ти вирішиш вирішувати все сама — тоді скажи мені прямо.

Вона стиснула губи, і я зрозумів, що ця розмова не закінчиться сьогодні миром.

— Я спатиму в гостьовій, — кинув я тихо, розвернувся і вийшов, перш ніж сказати щось ще гірше.

Двері зачинилися за мною з глухим звуком, а в голові крутилася лише одна думка: ми обоє налякані до біса, але замість того, щоб триматися разом — ми відштовхуємо одне одного.

Я сидів у напівтемній вітальні, розглядаючи відбитки ламп у склянці з віскі. Годинник на стіні відмірював час після сварки з Аліною, а в голові все ще гуділо від її слів.
Телефон на столі завібрував. "Ботько".

Я втягнув повітря крізь зуби й натиснув «Прийняти».
— Так?

— Не «так», а «добрий вечір», — сухо промовив він. Потім, не чекаючи відповіді: — До мене сьогодні приходила твоя мати.

— І? — мій голос був рівним, але всередині вже закипало.

— Вона знову несла своє звичне — що ти робиш помилку, що ця твоя… Аліна, — він вимовив ім’я чітко, без зневаги, — потягне тебе вниз.

— І ти вирішив нагадати мені про це? — кинув я з гіркуватою усмішкою.

— Ні, — різко відрізав він. — Я вирішив сказати, що вона помиляється.

Я завмер, на секунду не вірячи, що почув.
— Що?

— Ти не часто слухаєш мене, Ейден, але послухай зараз. Якщо ця жінка для тебе важлива — тримайся за неї, хоч би що там говорила твоя мати. Я знаю, що значить втратити… і не бажаю тобі цього.

У мене всередині щось стиснулося. Це було не схоже на нього — надто відверто, надто особисто.

— Чому ти мені це кажеш? — спитав я тихо.