Розділ 23

Розділ 23

Після бурхливих хвиль

Аліна Рейнс | Нью-Йорк | Ранок

Вчора ввечері ми повернулися додому. Відчуття були змішані — радість від того, що знову в знайомих стінах, і водночас тяжкість у грудях, яку я не могла відкинути. Всі вихідні мені було погано — наче тієї сили, що тримає мене, не вистачає. Ті моменти сміху й радості з друзями залишилися десь далеко, а тепер повернулася та сама гірка самотність.

Сьогодні я прийняла рішення: піду до лікаря. 

Після всього, що сталося з мамою, я вже боюся навіть думати про лікарні. Кожен коридор, кожна стерильна біла стіна нагадують мені про безсилля і страх, який я відчувала тоді. Навіть тепер, коли потрібно прийти за собою, відчуваю, як серце стискається, а руки тремтять. Страх, що хтось скаже щось страшне, що вийду звідти і світ знову похитнеться… 

Я намагаюся триматися, але всередині все ще живе цей холод, що не дає спокою. І хоч я знаю — це необхідно, — той тягар минулого тисне так сильно, що іноді важко зробити навіть крок вперед.

Я зайшла до лікарняної будівлі, холодний коридор зустрів мене звичним запахом антисептиків і стерильної чистоти. Серце калатало так, ніби ось-ось вискочить з грудей. Кожен крок лунав гучним ехо, і в голові вертілися думки — від страху до надії.

Секретарка ввічливо взяла мою карту і запропонувала почекати. Я сіла на жорстку лавку, дивилася у вікно на сіре небо, намагаючись заспокоїтися. Через кілька хвилин двері відчинилися, і мене запросили всередину.

Кабінет був простим, з великим вікном, через яке пробивалося світло. Лікар — чоловік середніх років з теплим, але серйозним поглядом — запросив мене сісти. Я відчула, як руки тремтять.

Він почав задавати питання про моє самопочуття, симптоми, що мене турбують. Я розповіла про втому, нудоту, дивні відчуття останніх днів. Лікар уважно слухав, потім взяв мою руку у свої і сказав, що зробить кілька аналізів.

Лікар дивився на мене трохи здивовано, потім м’яко сказав:

— У вас вагітність. П’ять тижнів.

Я застигла. Серце почало калатати інакше — не від страху, а від несподіванки.

— Вагітна? — прошепотіла я, наче не вірила власним словам.

Він кивнув, пояснюючи все просто і зрозуміло: симптоми, що я відчувала — нудота, слабкість — типові для ранніх термінів.

Двері кабінету за мною зачинились тихим клацанням, але у вухах цей звук пролунав наче постріл. Коридор лікарні був холодним і непривітним, лампи над головою світили занадто яскраво, ріжучи очі. Мені здавалося, що я йду крізь густу, важку тінь — не від стін чи предметів, а від новини, яка щойно впала на мої плечі.

Вагітна.

Ці два склади звучали у голові наче вирок, який я ніяк не могла прийняти. Ні, це помилка. Це якесь непорозуміння.

В руках я стискала маленький конверт з результатами аналізів, так сильно, що папір ледь не порвався. Пальці були холодними, хоча лікарняний коридор наповнювало сухе тепле повітря.

Вийшовши на вулицю, я відчула, як мене б’є холодний вітер — різкий, осінній. Нью-Йорк цього вечора був особливо шумним: глухі удари коліс по асфальту, вигуки з натовпу, далекі сигнали таксі. Усе зливалось у тьмяний гул, але всередині мене було ще голосніше. Там кричали страх і паніка.

Я спустилася в підземний паркінг і майже механічно сіла в машину. Хвилину просто сиділа, втупившись у кермо, поки на очі не навернулись сльози.

Недавно ми з Ейденом сиділи на кухні після пізньої вечері. Я пам’ятаю його спокійний, але твердий голос:
— Зараз точно не час для дітей, Алі. Ми ще не готові.

Він сказав це впевнено, без вагань. І тоді я кивнула, бо теж вірила, що ще не час. Але тепер… тепер моє тіло зрадило наші плани.

Я запустила двигун, і тихе буркотіння мотора здалося мені неприродно гучним. Дорога додому тягнулася нескінченно. Кожен червоний сигнал світлофора, кожен поворот здавалися маленькими муками, бо я весь цей час намагалася придумати, що скажу йому.

Але я знала — не скажу. Не зараз.

Я боялася побачити в його очах розчарування. Боялася, що ця новина зламає нас. І ще більше боялася того, що, можливо, він змусить мене зробити вибір, до якого я не готова.

Я зупинила машину біля будинку, але ще довго не виходила. Просто сиділа, стискаючи кермо так, що кісточки пальців побіліли, і шепотіла сама собі, наче мантру:
— Все буде добре. Все буде добре… 

День почався так, як і більшість останніх — із дивного відчуття в тілі та важкості у голові. Сон був уривчастий, сни — розмиті, але в кожному з них я відчувала тривогу, що повільно роз’їдала зсередини.
Пробудження було схоже на повільне виринання з холодної води: спочатку — тьмяні звуки, потім — світло, і лише потім — усвідомлення того, де я.

Коли я відкрила очі, Ейден уже стояв біля дзеркала, зав’язуючи краватку. Його рухи були відточені, майже механічні, як у людини, яка вже мільйон разів повторювала цей ранковий ритуал. Легка тінь щетини підкреслювала різкість ліній обличчя, а темний костюм сидів на ньому ідеально, як завжди.

— Прокинулась? — він кинув короткий погляд у віддзеркалення, і в його блакитних очах промайнула м’яка усмішка.
— М-м… — я натягнула ковдру до підборіддя, намагаючись виглядати сонною. — Ще б трішки.

— Ще б трішки, а потім запізнишся на… — він замовк, згадавши, що я сьогодні вдома. — Хоча, мабуть, можеш дозволити собі залишитися в ліжку.

Він підійшов і сів на край ліжка, від чого матрац трохи прогнувся. Його пальці торкнулися мого чола — теплі, але чомусь мені здалося, що він їх тримає довше, ніж зазвичай.
— Ти гаряча… — його брови злегка зійшлися. — Може, залишишся сьогодні вдома й відпочинеш?

— Я й так залишусь вдома, — відповіла я, намагаючись зобразити легковажну усмішку, хоча всередині все стискалося.

Його пальці ковзнули вниз, зупинилися на моїй щоці, великий палець м’яко провів по шкірі.
— Якщо щось не так — скажи мені. Добре?