Розділ 22

Розділ 22

МАленька втеча

Аліна Рейнс | Далонега, Джорджія | Вечір

Ми вже їхали понад чотирнадцять годин. Машина, дорога, нескінченні милі асфальту під колесами. Далонега, Джорджія — наш тимчасовий дім на ці вихідні. Я ніколи раніше тут не була, і це відчуття одночасно лякало і збуджувало.

Навколо — тільки дерева, вогники вдалині, запах сосен і вологий вечірній повітря. Це було наче зовсім інший світ, ніж той, у якому я звикла жити: бетон, шум, нескінченний Нью-Йорк.

Я дивилася у вікно, а думки плелися ниткою — спогади, страхи, надії. Відчуття, що тіні минулого все ще тягнуться за мною, але водночас з’являвся цей промінь — він сяяв у її очах, у тих випадках, коли він дивився на мене без гри, без масок.

— Ти в порядку? — запитав він, злегка торкаючись моєї руки.

Я кивнула.

Ми приїхали вже під вечір. Будинок стояв посеред густого лісу, наче з казки — великий, дерев’яний, із темного дерева, що на сонці набувало глибокого бурштинового відтінку. Величезні панорамні вікна розтягнулися на всю стіну, відкриваючи вид на ліс і нескінченне небо.

Відчуття спокою огортало відразу, ніби цей будинок — острівець тиші в океані моїх думок. Дерев’яний ганок скрипів під ногами, а легкий запах хвої й свіжої деревини наповнював повітря.

Світло зсередини мерехтіло теплим жовтим кольором, запрошуючи всередину — до каміну, м’яких диванів і затишку. Вікна віддзеркалювали навколишній темний ліс, наче вікна у інший світ, де немає шуму міста і метушні.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як поступово напруга починає спадати. 

— Решту напевно приїде завтра, — сказав Ейден, потираючи руки, — тому давай виберемо найкращу кімнату, поки вона ще вільна.

Я підняла брови і глянула на нього з усмішкою:
— О, значить, ми вже господарі тут, так? Вільна кімната — це як квиток у перший клас на цьому «дерев’яному лайнері».

Він усміхнувся у відповідь:
— Так, і я вже придумав, що там поставимо: твоїх кілограми сумок з усім непотрібним і мої костюми, які займають більше місця, ніж треба.

— О, чудово, — пожартувала я, — отже, у нас вже є кімната для хаосу і кімната для моди.

Ейден хитро підморгнув:
— Тоді ти вибираєш, де будеш спати — в хаосі чи серед смокінгів.

Я сміялася:
— Гадаю, хаос буде менш формальним і затишнішим. Підійде для моїх пригод.

Він кинув погляд на будинок і з усмішкою додав:
— Тоді цей великий дерев’яний палац скоро стане нашою фортецею. Тільки не забудь — першим обираєш кімнату, бо я можу змінити свої плани і захопити її зранку.

— Тоді я краду ключі і заховаю їх, — сказала я з хитрою усмішкою.

І ми пішли роздивлятися кімнати.

Зайшовши до кімнати, я глибоко вдихнула — повітря було насичене легким ароматом дерева й трохи диму від каміна, який ще не встиг зовсім згаснути. Погляд уперся у величезний камін, що займав майже всю стіну. Його кам’яна кладка з темного граніту виглядала старовинною, немов він тут стоїть не один десяток років, зберігаючи тепло і спокій дому.

Вогонь все ще тихо потріскував, кидаючи мерехтливі тіні на стіни та стелю з відкритими балками. Здавалось, саме в цьому вогні ховається якась особлива магія — теплота, що огортає, і затишок, який ніби промовляє: тут можна забути про всі турботи.

Поруч стояли великі м’які крісла з темно-червоним оксамитовим покриттям, на яких так і хотілося розслабитись. Перед каміном розстелився товстий килим із традиційним візерунком, який додавав кімнаті домашнього тепла і затишку.

Світло ледь проникало крізь великі вікна, вкриті важкими темно-зеленими шторами, що не давали яскравому сонцю розбити цю атмосферу спокою. На полиці біля каміна стояли старі книги з потертою обкладинкою — вони виглядали ніби забуті тут надовго, але одночасно вабили до себе.

Я перевела погляд на Ейдена, і він теж зупинився на каміні, ніби відчуваючи цю ж особливу ауру.

«Тут можна жити», — подумала я, усвідомлюючи, що цей будинок — не просто дерев’яна хата посеред лісу, а справжній прихисток, де можна сховатись від світу і просто бути собою.

Я пройшла далі вглиб кімнати, ковзаючи пальцями по гладенькій поверхні дерев’яних стін. Дерево було теплим на дотик, ніби зберігало в собі сонце, яке його колись гріло.
— Знаєш, — сказала я, озираючись, — мені здається, що тут навіть дихати легше.
— Можливо, тому що ти не вдихаєш вихлопи таксі й запах хот-догів із вуличних лотків, — відповів Ейден з тією своєю напівпосмішкою, яку я бачила сотні разів, але вона все одно діяла на мене, як уперше.

Я вийшла на невеличкий балкон, що відкривався прямо з кімнати. Ліс був таким темним і густим, що здавалося — варто ступити туди, й він тебе проковтне. Десь у глибині миготіли крихітні вогники — може, від будинків, а може, просто світлячки. Повітря було прохолодним і чистим, і я раптом усвідомила, наскільки втомлена після цих чотирнадцяти годин дороги.

— Думаю, ми вибрали правильну кімнату, — сказала я, повертаючись усередину. — Тут тепло, затишно і… ніхто нас не знайде.
— Ніхто, — повторив він тихо, але в цьому слові було щось більше, ніж просто констатація факту.

Ейден підійшов ближче, забрав у мене сумку й поставив її біля ліжка, яке виглядало так, ніби створене для того, щоб у ньому прокидатися без будильників і планів на день. Товстий пухнастий плед, подушки, що так і кликали впасти в них обличчям. Я зняла пальто, і холод, що ще тримався на мені з вулиці, почав відступати.

— Давай так, — сказав він, — ми розбираємо речі завтра. Сьогодні просто… живемо.
— Живемо? — я підняла брову. — Це ти так красиво називаєш «нічого не робити»?
— Це я так красиво називаю «відключити мозок і включити відчуття».

Він підійшов до каміна, підкинув кілька полінив, і вогонь спалахнув яскравіше, розганяючи тіні по кутах. Його обличчя освітилося теплим світлом, і в мені знову прокинулась та небезпечна, але така знайома хвиля — коли хочеться одночасно втекти й залишитися.