Розділ 21

Розділ 21

Тіні минулого і промінь сьогодення

Ейден Рейнс | Нью-Йорк | 09:07 ранку

Я сидів за великим столом у скляній залі переговорів. За столом — люди в дорогих костюмах, обличчя яких ледве приховували нетерпіння і жадобу контролю. Вони чекали на рішення, а я мусив тримати гру.

Погляд розсікали цифри на екрані презентації, слова летіли навколо, але я вже звик до цього шуму. Усі чекали, що я скажу, що прийму їхні умови — але я не був тут, щоб просто погоджуватись.

В голові крутилося: «Що ж там вдома? Чи все гаразд з Аліною?». Від цих думок серце стискалося — але я тримав обличчя кам’яним.

— Пан Рейнс, ваш коментар? — пролунало поруч.

Я підняв голову, і холодний голос повернув мене в реальність:

— Ми рухаємося далі, — сказав я, — але на моїх умовах.

В залі настала коротка пауза. Потім люди почали хитати головами, але знали — відступати нема куди.

Я відчував, як кожне слово важить тонною, а погляди колег впивалися в мене, наче шукаючи слабкість. Всі вони — у своїх бездоганних костюмах, з глянцевими годинниками на зап’ястях, мов хижаки, готові зірвати з мене останній шматок. В таких моментах я особливо гостро відчував, що цей світ — це не для слабких.

Великий стіл підкреслював дистанцію між мною і ними. Кожен їхній жест, кожен дрібний рух видавали прагнення домінувати, показати, хто тут головний. І хоч я давно вчився ховати емоції за маскою байдужості, це не означало, що всередині не кипіло.

Мої думки знову віднесло додому, до Аліни. Чи вона вже прокинулась? Чи не відчуває голоду? Чи з нею все гаразд? Я так хотів бути поруч, тримати її за руку, захистити від усього світу. Але замість цього я сидів тут, в цій холодній кімнаті, борючись за контроль над своїм життям.

Після того, як пролунали мої слова, у залі повисла напруга. Хтось з колег нахмурився, інші тільки обмінялися поглядами. Вони розуміли: я не той, з ким можна просто домовитися, — і це їх дратувало.

Я зібрав волю в кулак і продовжив:

— Я готовий співпрацювати, але за чітких правил. Ніяких компромісів щодо моєї команди і моїх проектів. Всі рішення — лише зі мною.

Один із старших партнерів повільно підняв брову і саркастично мовив:

— Твоя впертість — це твій біль, Рейнсе. Ти ризикуєш втратити все.

Я ледве стримав посмішку.

— Можливо, — відповів я тихо, — але я ніколи не боявся ризику.

Обід з друзями вийшов саме тим ковтком повітря, якого мені бракувало. Ми зібралися в тихому ресторані на Верхньому Вест-Сайді — місце з помірною шумністю, смачною їжею і мінімумом зайвих очей.

— Ейден, — почав Майк, кидаючи мені у погляд той самий старий виклик, — давно не чув, як ти відпочиваєш. Що, тільки робота і більше нічого?

— Робота — це моє друге ім’я, — посміхнувся я, — але іноді і я встаю з-за столу переговорів.

— А от цікаво, — підхопив Джош, — є щось, що ти не хочеш розповідати, чи просто тримаєш життя окремо від бізнесу?

— Особисте — це зона підвищеного ризику, — відповів я, помічаючи їхню зацікавленість, — краще тримати це в таємниці.

Ми обговорювали футбол, останні новини у світі технологій, плани на вікенд. Відчував, як напруга спадає, а настрій покращується.

— Чуєш, — сказав Майк, — треба якось зібратися більше всім разом, подалі від офісу і камер.

— Згоден, — кивнув я, — але знаєте, у нашій грі не так вже й багато простору для відпочинку.

— Це точно, — посміхнувся Джош, — але такі моменти, як сьогодні, дають нам заряд, щоб далі триматися.

Я зробив ковток вина і подумав, що цей обід — маленький острівець нормальності, який тримає мене на плаву серед бурі.

— Тож, — підсумував я, — підемо далі, але не забудемо час від часу згадувати такі моменти. Це — наш маленький секрет.

— Слухайте, — Майк раптом підняв келих, — давайте поїдемо на вихідних у гори. З нашими дружинами, без справ, без роботи. Просто відпочинок.

— Гори? — повторив я, трохи усміхаючись.

— Ну що, — підхопив Джош, — давно пора відключитись від міста. Дихати свіжим повітрям, забути про всі ці бізнес-ігри.

— Звучить непогано, — сказав я, — але треба домовитись, щоб ніхто не почав говорити про роботу.

— Чесно, — відповів Майк, — у нас теж є свої моменти вдома, тож це буде класна зміна.

— Тоді поїхали, — підтвердив я, піднявши келих.

Відчуття в офісі було холодним і чужим, хоча довкола кипіла робота — стоси документів, дзвінки, зустрічі. Але в голові постійно крутилася лише одна думка — вона. Кожен рух, кожен погляд у телефон здавався завміненим на спогади про її шкіру, тепло і близькість.

Я сидів за столом, пальці нервово торкалися екрану, поки не набрав коротке повідомлення. Воно було простим, але вагомим:

«Чекаю вже, щоб зняти з тебе твій одяг.»

Надіславши його, відчув, як щось в мені загоряється. Ці слова — як спалах у темряві, що пробиває тишу буденного дня. І хоча навколо була офісна суєта, я вже мріяв про момент, коли цей день закінчиться, і я знову опинюся поруч із нею, відчую її дотики, запах, тепло. Це було бажання, що не давало спокою.

Повідомлення відправлене, і я сидів, не відриваючись, дивлячись на екран, наче очі могли передати мої думки прямо їй. Навіть колеги навколо здавалися затіненими, ніби весь цей світ існує тільки для того, щоб я дочекався вечора. Серце калатало, і одночасно мене охоплювала напруга — яка вона зараз? Чи думає про мене так само? Чи відчуває цей непідробний жар, що палає всередині?

Я уявляв, як вона розплющує очі, бачить моє повідомлення, і легкий холодок проходить по її шкірі, змушуючи відчути мою присутність навіть через кілометри. Як її губи повільно читають мої слова, і мимоволі на них з’являється тінь усмішки. Чекаю на ту мить, коли зможу зняти з неї не лише одяг, а й усі ці маски, страхи і сумніви.