Розділ 20

Розділ 20

Лід розтанув

Аліна Рейнс | Нью-Йорк | 09:07 ранку

Ранок почався, як зазвичай — з шуму міста за вікном і важкого відчуття в грудях. Легкий світло-сірий день, якесь невловиме напруження в повітрі. Я сиділа на краю ліжка в нашому пентхаусі, дивилась на свій відбиток у дзеркалі — очі трохи опухлі, волосся розтріпане. Знову та сама думка гойдалася всередині: "Чи я справді готова? Чи це все не просто гра?"

Поки місто прокидалося, я намагалася зібрати себе докупи, перевіряючи кожну деталь: одяг, макіяж, репліки в голові, які мала сказати, якщо все піде не так. А потім телефон — кілька повідомлень від Тоні: "Все буде добре, я поруч", "Ти сильніша, ніж думаєш". Ці слова гріли, але не знімали страху.

У душі вирував хаос, але зовні я мусила бути непохитною. Пам’ятала, що цей шлюб — угода, холодна і розрахована. Але моє серце — воно хотіло іншого. Воно хотіло віри. Хотіло хоча б на мить відчути, що це не просто гра.

Я довго стояла біля вікна, крутячи чашку з кавою в руках, і думала, що можу зробити, щоб подякувати Ейдену за все, що він зробив останні дні. Він був поруч, навіть коли я його відштовхувала, терпів мої емоційні зриви й не намагався “виправити” мене.
І тут, наче блискавка, мене осяяло: романтична вечеря. Не заради угоди, не для показухи, а щоб просто… бути з ним.

Я швидко переодяглася в зручні джинси й білу сорочку, зав’язала волосся в неохайний хвіст і взяла сумку. У голові вже вимальовувалося меню: теплий салат із козячим сиром і горіхами, паста з морепродуктами в ніжному вершковому соусі, і, звісно, десерт — щось шоколадне, бо я вже помітила, як він підозріло швидко доїдає всі шоколадні тістечка з холодильника.

Вийшовши з дому, я вдихнула прохолодне нью-йоркське повітря. Пішохідні вулиці, шум машин, запахи кави та свіжої випічки з маленьких кав’ярень — усе це на диво заспокоювало.

Спершу я зайшла до невеликого гастронома неподалік. Вибирала продукти ретельно: свіжі креветки, яскраво-зелену рукколу, стиглі помідори чері, найкращий пармезан, пляшку італійського вина. Потім — до пекарні за свіжим багетом і маленьким шоколадним фонданом на десерт.

Поки ходила між полицями, ловила себе на дивному відчутті… хвилювання. Не таке, як перед важливою зустріччю чи робочим дзвінком, а якесь тепле й неспокійне водночас. Мені хотілося, щоб усе вийшло ідеально.

Вже коли несла важкі пакети додому, у голові крутилися думки: що одягну, як запалю свічки, яку музику поставлю. І раптом я усвідомила — я готуюся не просто до вечері.
Я готуюся до моменту, який може змінити щось між нами.

Коли я переступила поріг квартири, перше, що зробила — поставила пакети на кухонний острів і включила тиху музику. Ледь чутний джаз заповнив простір, створюючи затишок. Я зняла куртку, закотила рукави сорочки й зібрала волосся в акуратний пучок, щоб не заважало.

Спочатку взялася за салат. На дошці я розрізала яскраво-червоні помідори чері, їхній сік блищав у світлі лампи. Рукола була настільки свіжа, що пахла ледь гіркуватою зеленню. Я підсмажила на сухій сковороді горіхи, відчуваючи, як вони випускають свій теплий аромат, а потім обережно виклала все в велику білу миску. Додала ніжний козячий сир, заправила оливковою олією та бальзамічним соусом.

Потім перейшла до головної страви — пасти з морепродуктами.
Коли на сковороді зашипіли свіжі креветки, аромат моря заповнив кухню. Я додала до них вершки, дрібку мускатного горіха й часник, який миттєво розкрив свій запах. Пара піднімалася вгору, змушуючи мене глибше вдихати й відчувати, як зникає напруга останніх днів. Тим часом у каструлі варилися спагеті, і звук киплячої води змішувався з джазом.

Поки соус томився, я відкрила пляшку італійського вина й налила собі трохи в келих. Один ковток — і тепло розлилося по тілу, додаючи сміливості.

Після пасти залишалося найприємніше — десерт. Я розігріла духовку й поставила туди маленький шоколадний фондан. Уявила, як його тепла серцевина повільно витікатиме на тарілку, коли ми його розріжемо.

Перед приходом Ейдена я накрила стіл: чиста біла скатертина, свічки в скляних підсвічниках, тонкі винні келихи, посуд, який ми ще жодного разу не використовували. Я навіть поставила невеликий букет білих троянд, куплених дорогою, — вони виглядали як фінальний штрих до цього вечора.

І ось, коли все було готове, я глянула на годинник і відчула, як серце почало битися швидше. Залишалося тільки чекати, коли він відчинить двері…

Я якраз поправляла свічку, коли почувся звук ключа у замку. Серце в грудях вистрибнуло, і я швидко відійшла до кухні, намагаючись зробити вигляд, що просто займаюсь своїми справами.

Двері відчинилися, і в коридор увійшов Ейден. Він був у своєму темному пальті, з легко розтріпаним від вітру волоссям, тримав у руках портфель. Першою його реакцією було здивування — він зупинився, роззираючись, і його погляд ковзнув від свічок до накритого столу, від білосніжної скатертини до пляшки вина.

— Що… тут відбувається? — тихо запитав він, піднімаючи брови.

Я відчула, як усередині підіймається хвиля нервового хвилювання, але все ж таки усміхнулась:
— Це… вечеря. Для нас.

Він повільно поставив портфель біля дверей, не зводячи з мене очей. Його погляд був іншим, не таким, як завжди — теплим, м’яким, навіть трішки розгубленим.
— Ти… приготувала це? — він кивнув у бік столу.

— Так, — я знизала плечима, намагаючись виглядати спокійною, хоча руки трохи тремтіли. — Хотіла… зробити щось особливе.

Він підійшов ближче, і я відчула запах його парфумів, змішаний із прохолодою вечірнього повітря.
— Аліно, — він сказав моє ім’я так, ніби вимовляв його вперше, — це виглядає неймовірно.

Я відвела погляд, щоб приховати, як мої щоки почали палати, і жестом запросила його до столу.
Він зняв пальто, акуратно повісив його, і, проходячи повз мене, ледь торкнувся моєї руки — випадково чи ні, я так і не зрозуміла.