Розділ 16

Розділ 16

Сніданок у Львові…

Аліна Рейнс | Закарпатська область| Вечір

Після вечері я вирішила трохи допомогти тітці — кухня там була повна справ, а я знала, що тітка Оксана не звикла сидіти без діла. Ейден тим часом допоміг мамі повільно піднятися сходами і зайти до кімнати. Спостерігала за ними, і серце щеміло.

Тітка Оксана підійшла до мене з серйозним, але турботливим поглядом.

— Як там мама? — тихо спитала вона, майже прошепотіла, ніби боялася образити. — Я знаю, вона не хоче мені все розповідати… Але я ж твоя хрещена, я маю право знати.

Я глибоко видихнула, зібралася з духом і вирішила розказати їй все, як є.

— Тітко, — почала я, голос трохи тремтів, — мама хворіє… Дуже серйозно. Лікарі кажуть, що часу у неї зовсім мало. Метастази… вже по всьому тілі… Вона дуже сильна, але я боюся, що ми не встигнемо. Я не хотіла тебе лякати, тому мовчала. Але тепер розумію, що приховувати — це не вихід.

Тітка Оксана стиснула мої руки, очі наповнилися сльозами.

— Ой, дитинко, — сказала вона ніжно, — ти не одна. Ми всі тут, і будемо робити все, щоб мамі було краще. Ти — сильна, і твоя мама це відчуває.

Я відчула, як вага з плечей трохи спала, але страх і біль залишалися.

— Вона така боїться… Боїться, що я теж постраждаю, — прошепотіла я.

Тітка обняла мене міцніше.

— Ми разом. І вона не одна.

Ця розмова була важкою, але вона дала мені сили. Бо іноді, щоб бути сильною, треба просто розповісти правду тому, хто справді підтримає.

Я сиділа в саду, тихо, серед зелені й пахощів. Думки кружляли, мов метелики, важкі і заплутані. Хочеться кричати, але в горлі — тільки комок. Серце стискалося від страху і безсилля. Мама хвора, а я тут, далеко від дому, у чужому місті, де все здається холодним і чужим.

Навколо — шелест листя, спів птахів, але в душі — буря. Я намагалася зібрати всі сили, щоб боротися, але сумніви проростали корінням.

Чи вистачить мені сил? Чи вистачить нам? А що, якщо завтра все зміниться? Якщо час, що лишився, виявиться ще меншим?

І все ж — сад мовчить, нагадуючи, що життя триває. І я мусила триматися. За маму. За себе. За наше майбутнє, хоч я й не знала, яке воно буде.

Я стояла в саду, дивилася вгору на тьмяне небо, але всередині мене був вир емоцій, які давно не могла стримувати.

— Знаєш, — почала тихо, — я знаю, що ми не близькі. І, може, для тебе я просто чужа. Але мені потрібно було з кимось поговорити. Ти можеш не відповідати, можеш просто стояти мовчки… Мені просто треба було випустити це з себе.

Я глибоко вдихнула, відчула, як всередині все стиснулося.

— Ці всі події… Вони мене виснажують. Мама, лікарі, сім’я, весілля… Я ніби на сцені, де треба грати роль, але я хочу, щоб хтось побачив мене справжню. Не лише ту, яку я показую всім.

Я опустила голову, а він стояв поруч — тихий, спокійний, ніби тримав мене на відстані, але готовий підтримати.

— Я боюся, — прошепотіла я, — боюся, що цей дім, ця удавана щастя — лише пелена. Що все ось-ось розсиплеться, і я залишусь сама.

Він нарешті вимовив:

— Ти не одна. І я не збираюся відступати.

Я не знала, що відповісти. Та навіть мовчання у його компанії здавалося мені порятунком.

Я сиділа в саду, коли почула кроки за спиною. Обернулась — Ейден стояв біля мене, погляд був спокійний, але в ньому читалась рішучість.

— Ну що, зятьок, — жартувала я, — усі щиро повірили в наше кохання.

Він посміхнувся, але це була не проста посмішка — вона була тепла і трохи вразлива.

— Я вирішив усі справи по роботі, — почав він тихо, — тому ми залишимось тут з твоєю мамою до кінця. Не збираюся тебе залишати.

Я подивилась йому в очі, серце забилось швидше. Таке відчуття, що за останні дні він став близьким, не просто партнером у грі, а кимось, на кого можна покластись.

— Дякую, — прошепотіла, — це дуже важливо для мене…

Він нахилився трохи ближче, і я відчула, як між нами виникає справжній зв’язок — не підроблений, не на показ.

— Дякую тобі, — прошепотіла я, не відводячи погляду. — За те, що слухаєш. За те, що тут.

Він тихо кивнув, і в його очах я побачила щось більше, ніж просто холодний захисний фасад — справжню увагу, яка була мені так потрібна. І цього вечора, серед темряви і сумнівів, я вперше відчула, що можу трішки розслабитись.