Розділ 15

Розділ 15

Дорога родина

Ейден Рейнс | Закарпатська область| Ранок

Понеділок почався… з корови. Не з кави. З корови.

Я ще не встиг отямитися від галичанської неділі, як нас розбудив звук справжнісінької корови під вікном. Виявляється, у селі не існує поняття «тихий ранок». Тут усе кричить про життя — півні, діти, сусіди і навіть телевізор у сусідній кімнаті, що транслює ранкові новини з таким об’ємом, ніби його слухає вся область.

— Вставай, пане американцю. — Аліна сіла на ліжко, вже вдягнена й усміхнена. — Нас чекає Закарпаття. Їдемо до моєї тітки Оксани.

— А це вже… яка частина твоєї родини? — пробурмотів я, намагаючись розплющити очі.
— Друга. Але не менш колоритна. Тобі сподобається. В неї виноградник і чоловік, який говорить швидше, ніж гугл перекладає.

Поки я вдягався, Аліна вже встигла зібрати маму, валізу, подзвонити в клініку, і ще записати відео сторіс для Тоні з хештегом #весільне_турне_Україна.

Дорога виявилась… пригодою. Якщо в Нью-Йорку я звик, що дорога — це просто шлях із пункту А в пункт Б, то тут — це квест з ямами, серпантинами й вівцями на узбіччі.

— Тримайся, це ще не гірські дороги, — весело сказала Аліна, коли ми влетіли в особливо вражаючу вибоїну.
— У нас у штаті за це вже б хтось подав у суд, — пробурмотів я, намагаючись не зламати собі шию.

Але треба визнати — природа тут була неймовірною. Ліси. Гори. Дерева, які ніби малював хтось із дитячої уяви. І запах — не міський, не стерильний. Справжній. Дим, трава, свіже повітря.

Аліна заснула на плечі мами, та ніжно тримала її за руку. Я дивився на них обох — і мені вперше за довгий час захотілося зупинити мить. Просто бути тут. Бути поруч.

Ми нарешті дісталися Закарпаття. Повітря тут зовсім інше — свіже, пахне горами й соснами. Я вперше бачу справжні гори так близько, і це щось неймовірне.

Аліна весь час сміється, показує мені краєвиди, розповідає про місцеві традиції. Я ж намагаюся не загубитися у всій цій красі, час від часу питати:

— Це що, той самий борщ, про який ти так довго говорила?

— О, ні, — посміхається вона, — це ще не вечеря, просто перекус. Чекай на основне.

Місцеві люди тут дуже привітні, хоч і не говорять англійською. Аліна весь час перекладає, і я розумію, що за цей час вже звик до її голосу, навіть коли вона щось каже гучно й з пристрастю по-українськи.

— Ти бачив, як вони на мене дивилися? — жартує вона, — Думають, що ти якийсь багатий заморський князь.

— Мабуть, — відповідаю я, — або принаймні якийсь дуже дорогий турист.

Вона сміється, і я раптом розумію, що цей простий момент — найкращий зі всіх, що були останнім часом.

Вечір у тітки Оксани почався з класики українського прийому гостей — нескінченних питань і коментарів, які точно могли б розважити будь-якого іноземця.

Після кількох тостів за здоров’я та щастя, дядько Петро, брат тітки, який славився своїм дотепним язиком, не втримався:

— То ти, кажеш, наш зять американський? А вже пробував наші вареники, чи ще чекаєш, поки в Нью-Йорку їдять такі штуки?

Я, звичайно, усміхнувся, але не міг пояснити, що американці більше полюбляють фастфуд. Аліна швидко переклала, і дядько засміявся:

— Ну, як побачу, що він не зникне в першу ж ніч від нашого борщу, значить, хороший.

Тітка Оксана, сміючись, додала:

— А ти, зятьку, не соромся, спробуй, бо тут не як у ваших там, у нас гостинність — це свято!

Після цього дядько Петро вирішив познайомити мене з “секретом успішного життя” і дістав пляшку домашньої горілки.

— Пам’ятай, — сказав він, — якщо хочеш в сім’ї вижити — треба знати, як підняти чарку і гарно відповідати на тости. І головне — не забувати сміятися!

Вся родина, звісно, сміялася, а я тільки старався не розлити ні краплі. Аліна перекладала все це зі сміхом, а я розумів: моє знайомство з родиною Аліни — це початок великої пригоди

Дядько Петро розпочав розмову дуже швидко, з характерним закарпатським акцентом, який я ледве встигав розшифрувати.

— Ти, зятю, то ты приїхав до нас, та шо? Ну, шо, куме, вареників уже пробував, а? Бо в нас тут не як у вас — борщ, шкварки, і треба знати, як правильно чарку підняти!

Я спробував всміхнутися, бо розумів, що більшість слів мені не зрозуміла, але Аліна сиділа поруч і швидко перекладала:

— Він питає, чи ти вже спробував наші вареники, бо у нас тут не так, як у вас. І що треба вміти піднімати чарку, щоб вижити у нашій родині.

Дядько не зупинявся і продовжував майже без пауз:

— Бо без цього, зятю, в нас не обійтись, треба знати, як до тосту сказати, і сміятися багато, бо інакше з'їдять!

Я намагався запам’ятати всі ці слова, а Аліна посміхалася і шепотіла переклад. Я зрозумів, що це буде весело.