Розділ 14

Розділ 14

Крах...

Аліна Рейнс | Львів | Вечір

Ми з Ейденом повертались до клініки після прогулянки. Сміялись ще в машині, він навіть жартував про каву і бруківку. Але щойно я переступила поріг медичного центру — щось у грудях стиснулося. Інтуїція. Жіноча. Доньчина.

Мама ще була на обстеженні. Ми чекали в холі. Я нервово переглядала повідомлення, хоча не бачила в них сенсу. Ейден тримав мене за руку, ніби відчував, що щось буде.

Раптом до нас підійшла медсестра:
— Пані Аліно, лікар просив вас зайти. Саму.

Мене перекрутило всередині. Ноги стали ватяними, але я пішла. Пройшла по довгому стерильному коридору, мовби до камери очікування вироку.

У кабінеті було тихо. Надто тихо. Лікар стояв біля вікна, тримав у руках папку. Він не одразу заговорив. А я вже знала. Я просто... знала.

— Пані Аліно… Я знаю, що вам важко буде це почути. — Він зробив паузу, ніби шукав інше формулювання, м’якше. Але таких не існує.
— Ми отримали результати КТ та біопсії. На жаль, ваша мама у термінальній стадії. Метастази поширились по всьому тілу.

Удар. Як кулаком по грудях. Я завмерла. Мені бракувало повітря.

— Але... — Я почала задихатися від сліз. — А якщо я заберу її до США? Там інші протоколи, інші ліки, нові методи… Я зроблю все… Я знайду гроші…

— Пані Аліно… — він подивився на мене з глибоким співчуттям. — Я знаю, що ви хочете врятувати її. Та зараз мова не про лікування. А про полегшення. Нам боляче визнавати це, але ми говоримо про тижні… можливо місяць, не більше. Мені щиро шкода.

І я… зламалась.

Сльози просто рвалися з очей, ніби прорвався дамбовий шлюз. Я притисла долоню до рота, щоб не закричати, але біль прорізався через кожну клітину тіла.

— Це моя мама… — прошепотіла я. — Вона ще не встигла... вона має побачити дітей… вона має жити…

— Їй потрібно бути вдома, в колі близьких. У спокої. І без болю — це найголовніше. Ми зробимо все можливе, щоб її останні дні були світлими.

Я кивнула, хоч і не чула, що саме він каже. Все в голові звучало як у воді — приглушено, глухо, без сенсу.

Коли я вийшла з кабінету, Ейден одразу підвівся. Його очі зупинились на моєму обличчі, і йому не потрібно було нічого питати.

Я просто впала йому в обійми.
І вперше за довгий час — я не стримувалась. Плакала так, ніби з мене виходила вся любов, біль, страх і розпач.

— Ми знайдемо спосіб, — шепотів він мені у волосся. — Я з тобою.

Але глибоко всередині я вже знала — це не той бій, у якому можна перемогти.
Це той, у якому треба встигнути... сказати все. Вдихнути кожен момент.
І навчитися прощатись.

— Аліно… — прошепотів Ейд, коли ми вийшли з клініки. Його голос був тихим, але впевненим. Він зупинив мене на сходах, притягнув ближче і дивився просто в очі. — Нам потрібно зробити цей вікенд незабутнім. Для неї. Для тебе. Для всіх.

Я кивнула, не довіряючи голосу. Сльози ще сиділи десь у грудях, але більше не текли. Я була спустошена — емоційно, фізично, морально. Але коли він тримав мене так, здавалося, що я ще можу стояти.

— Я запитала в лікаря… — прошепотіла я після довгої паузи, — скільки їй залишилось.

Він мовчав. Чекав. Не перебивав.

— Він сказав… до місяця. Можливо трохи більше, але не варто будувати ілюзії.

Я видихнула, наче вперше за останні п’ять хвилин.

— Ти знаєш, — додала я, дивлячись йому в очі, — у моєму дитинстві ми ніколи не могли дозволити собі щось масштабне. Подорожі, дорогі речі… навіть просто разом кудись поїхати — це вже було свято. Але мама завжди вміла з нічого зробити щось чарівне. Зі старого пледа — пікнік. З простої вечері — маленьке свято. І я хочу… тепер я хочу зробити для неї все, чого вона не мала. Поки ще можу.

Ейден обережно змахнув з моєї щоки сльозу.
— Ми це зробимо, — сказав він з тією впевненістю, яка притаманна лише тим, хто завжди тримає слово. — Ми не дамо цій хворобі забрати в неї останнє — радість. Цей вікенд вона запам’ятає. Як і всі, хто буде поруч.

— Але тільки одне попередження, — я посміхнулась крізь біль. — Ти маєш витримати українську родину.
— Я вже вижив після знайомства з Тонею. Мені нічого не страшно, — підморгнув він.
— Даремно ти це сказав вголос, — всміхнулась я сумно, але щиро. — Всесвіт усе чує.

Сьогодні ми їдемо в гості до маминого брата. Дядько Ігор живе в селі Буську, що на Львівщині — там, де повітря пахне сіном, ранки туманні, а час ніби зупинився у затишку спогадів.

Він вже два дні видзвонює мамі, хоче побачити "американського зятя". Такий гордий, що його племінниця вийшла заміж за якогось там Ейдена з Нью-Йорка.
— Передай, щоб той не забув щось привезти, бо я тут вже все село попередив, що в нас гість буде з капіталістичного світу, — сміявся у слухавку, і мама теж сміялася, хоча я бачила в її очах втому.

Я мовчки слухала цю розмову з кухні, роблячи чай, і думала про те, як важко приховувати правду. Як важко щодня дивитися на неї, знати, що відлік уже пішов — і мовчати.

Я прийняла рішення.
Не скажу їй.
Не скажу, що лікар дав їй "до місяця".
Вона заслуговує на дні, вільні від страху. На сміх, гостей, свіжі пироги, цвіт дерев і запах скошеної трави. Заслуговує не боятись, що кожна зустріч — остання.

Я розчесала мамі волосся, допомогла обрати хустинку, ту, що вона вдягає на особливі дні.
— Мамо, ти сьогодні — королева села, — сказала я, і вона засміялась.
— Головне, щоб не забули, як мене звати, — підморгнула мені. — Бо після твоїх Нью-Йорків і чоловіків у костюмах я вже тут як інопланетянка.

Ейден чекав нас біля машини.
Стояв, тримаючи кошик із вином і гостинцями, ніби сам вийшов із українського весільного фільму. Йому дуже личила вишиванка, яку мама дала йому вчора.
— Скільки мені ще буде треба їсти вареників, щоб мене прийняли за свого? — спитав він, коли я підходила.