Розділ 12

Розділ 12

Невже світанок?

Аліна Рейнс | Львів | Ранок

Ми їхали вузькими вуличками Львова — сонце тільки піднімалося, і місто наповнювалося ранковим гамором. Я сиділа поруч із Ейденом, дивилась на знайомі будівлі, які, здавалось, дихають історією, і раптом відчула таке тепло в серці, що не стримала усмішку.

— Знаєш, — почала я, — тут, серед цих старих кам’яниць, я виросла. Мова рідна, люди навколо... Це просто неймовірно хвилює.

Він повернув до мене голову, трохи насупив брови, ніби намагаючись розібратися у моїх словах.

— Рідна мова — це сильна штука, — тихо сказав він. — У Нью-Йорку я такої не чув давно.

Я глибоко вдихнула, погладивши його руку, і додала з усмішкою:

— Приготуйся, Ейдене. Попереду справжній марафон. Моя сім’я вже готується приймати тебе як «американського багатого зятя». Всі хочуть поглянути, хто ти такий.

Він кивнув, а в очах з’явився іскристий блиск.

— Ну що ж, — відповів він, — якщо це марафон, я готовий бігти. Але чесно, трохи лякає.

Я засміялась і підняла руку, щоб легенько вдарити його по плечу.

— Не хвилюйся. Якщо виживеш до вечора, я пригощу львівським сирником.

Він усміхнувся, і в цьому погляді було щось, що я почала розуміти краще: хоч ми й різні, ми вже команда.

Ми приїхали до лікарні — старої, з трохи облупленими фасадами, які відразу ж навіювали тугу і тривогу. Повітря було холодним і важким, наче в ньому застигла біль і страх сотень людей, що проходили цими коридорами.

Я мовчки сиділа в машині, дивлячись у вікно. Серце билося шалено, ніби намагаючись вибратися з грудей. В голові крутились думки: "Як мама? Чи буде їй легше? Чи вистачить сил?"

Ейден мовчав поруч, і я відчувала, як він напружений, хоч і не показував цього вголос. Його рука непомітно торкнулась моєї, наче намагаючись передати підтримку.

Коли ми зайшли всередину, запах ліків і антисептиків вдарив у ніс. Шепіт пацієнтів, крики медсестер, дзвін телефонів — все це здавалося таким чужим і страшним.

Я спробувала зібратись, але на очі навернулись сльози. Пам'ять про мамине хворобливе обличчя не давала спокою.

Ейден тихо прошепотів:

— Ми тут разом. Ти не одна.

Вітер за вікном прохолодно грався листям, коли ми вийшли з лікарні. Віктор дивився на мене серйозно і спокійно:

— Сьогодні ввечері перевеземо вашу маму до приватної клініки. Там кращі умови, кращі лікарі. Вона буде в безпеці.

Я вдихнула глибоко, намагаючись відчути хоч якусь надію. Нарешті — крок уперед. Можливо, тут все не так безнадійно, як здавалося.

Ми зайшли в палату, і я відчула, як серце почало битися частіше. Мама лежала на ліжку, тонка, мов вітрильник, із застеленим білим простирадлом. Її обличчя було бліде, очі — напівзакриті, але коли вона побачила мене, на губах з’явилася слабка посмішка.

— Аліно… — прошепотіла вона, голос слабкий, але теплий.

Я піднялася до неї ближче і взяла її руку, що була прохолодною і тонкою, немов папір.

— Мамусю, я тут. Ти не одна.

Віктор стояв трохи осторонь, уважно дивився на нас, як ніби боявся порушити цю тендітну мить.

Мама тихо зітхнула, намагаючись сісти, але я допомогла їй лягти знову.

— Все буде добре, — тихо сказала я, намагаючись сама в це повірити.

Ейден, стоячи поруч, поклав руку мені на плече, і я відчула, що ця підтримка — наче міцний фундамент під ногами в хаосі невизначеності.

— Мамо, — сказала я повільно, — хочу познайомити тебе з Ейденом. Це твій зять.

Ейден підійшов і посміхнувся, але розуміло, що між ними бар’єр — мама не знає англійської, а він — української. Я почала перекладати кожне його слово.

— Він дуже радий зустріти тебе, — сказала я мамі, — і обіцяє допомагати нам усім.

Мама тихо кивнула, не розуміючи слів, але відчуваючи доброту і щирість у його голосі та погляді. Ейден спробував потиснути її руку, і я переклала:

— Він хоче сказати, що для нього велика честь бути частиною нашої родини.

— Ну що, мамусю, збираємось? — сказала я з усмішкою, тримаючи її за руку. — Цього вікенду ти точно не в лікарні. Я вже все спланувала — буде марафон візитів у родину.

Вона трохи посміхнулась, хоч і втомлено, а я відчувала, як в її очах засяяв промінь надії. Ці прості слова — наче обіцянка нового початку.

Ми приїхали до нашої квартири. Не скажу, що це пентхаус чи щось з обкладинки журналу — скромно, затишно, по-нашому. Машина загальмувала, я допомогла мамі вийти і донести її до кімнати. Вона сіла на ліжко, зітхнула, і я відчула, як у неї трохи полегшало.

— Окей, — сказала я, повернувшись до Ейдена, — тепер невеличка екскурсія. Якщо загубишся — не переживай, дзвони, я як GPS.

Провела його до кухні — маленька, трохи старенька, але тут пахло кавою і домашнім теплом.

— Ось тут я варю каву, що тримає мене на плаву. І саме тут, на цьому дивані, я вивчала маркетинг, коли не мала ні копійки.

Ейден дивився злегка здивовано, я підморгнула йому.

— Не думай, що так у всіх багатих людей, — пожартувала я. — У мене є своя реальність.

Він тихо посміхнувся, і я зрозуміла — йому це подобається.

Ми стояли на порозі квартири, і я вже передчувала реакцію Ейдена.

— Знаєш, — почала я, хитро посміхаючись, — мама щиро вірить, що у нас шлюб з любові. Тож, готуйся: спатимемо в моїй старій кімнаті... на розкладному дивані... вдвох.

Він підняв брову, злегка посміхнувся і тихо промовив:

— Ну що ж, романтика починається з компромісів.

Я хитро підморгнула:

— Ти лише уяви — ми, два дорослих, на дивані, який скрипить більше, ніж стара машина у зимову ніч. Будемо як у фільмі жахів, тільки романтичному.

Він глянув на мене з іронією:

— Ідеальна атмосфера для наших перших справжніх переговорів.

Я засміялася, вже уявляючи, як ми будемо штовхати один одного, щоб знайти зручне місце.