Розділ 11

Розділ 11

Після темряви — світанок?

Аліна Рейнс | Нью-Йорк | Ранок після весілля

Він стояв у дверях, тримаючи в руках коробку, обгорнуту в матову чорну папір. Погляд був спокійним, без звичних холодних відтінків, але важким, як тінь, що не відпускає.

— Весільний подарунок, — тихо сказав він, не піднімаючи очей.

Я відкрила коробку, і відразу з-під паперу вибігла маленька пухнаста істота — мальтіпу. З темними великими очима, які світилися довірою, хоч вона й була такою крихітною.

Вона обережно підійшла до мене, нюхаючи руки, тихо скавучачи. Я нахилилась і погладила її м’яку шерстку. Серце здавалося, тиснулося в грудях — дивне тепло, ніби в темряві з’явилось світло.

Я підняла очі на нього, і побачила, що його обличчя стало трохи м’якшим. Не ідеальним, не теплим, але вже не таким недоступним.

Не втрималась.

Раптом обійняла його за талію. Щільно, з відчаєм і надією одночасно. Моє тіло було напружене, руки тримали його міцно, ніби хотіли вчепитись і не відпускати.

Він застиг на мить, ніби не очікував на цей порив. Але не відштовхнув. Навпаки — опустив руку на мою спину і притягнув ближче. Обійми стали тіснішими, більш справжніми, ніж будь-які слова.

У цю мить я відчула — холод, який він завжди носив із собою, починає танути. І в цьому обіймі, серед тіні і світла, ми обидва були не просто партнерами у грі — ми були двома людьми, що шукають порятунок одне в одному.

Песик тихо зашарудів під ногами, немов відчув це нове почуття. І я знову глянула на Ейдена. Його очі зустріли мої, і на них, хоч і не було усмішки, читалося щось набагато глибше — прихована обіцянка, яка ще не вимовлена словами.

Він тримав мене за талію, і я відчувала, як серце б’ється шалено, ніби прагнучи вибухнути. Раптом сльози підступили до очей — не від жалості, а від чогось набагато глибшого.

— Це… це справді моя мрія, — прошепотіла я, голос тремтів. — У нашій сім’ї… ніколи не було можливості завести ще одного члена сім’ї. Мама хворіє, грошей не вистачало. А я… я завжди боялася, що не зможу дати комусь цей дім.

Він слухав мовчки, і в його очах не було жодного осуду чи байдужості — лише розуміння.

— Я хотів, щоб ти знала, — тихо сказав він, — що тепер ти не одна. Я беру відповідальність не лише за цю угоду, а й за те, що важливо для тебе.

Сльози котилися по моїх щоках, але тепер це були сльози надії. Я підняла голову, глянула в його очі і побачила там щось справжнє — маленький проблиск людяності.

— Дякую… дякую, — повторювала я, мов молитву.

Він стиснув мене міцніше і прошепотів:

— Ти заслуговуєш на це. І я теж.

У цю мить світ здався трішки менш холодним.

Він дивився на мене холодними, але водночас рішучими очима.

— До речі, завтра о 8 ранку літак в Україну. Збирай речі.

Я застигла, розплющивши очі від здивування.

— Щоооо? Так швидко?

Він глянув на мене злегка насмішкувато.

— Що ж, Емі доведеться пожити у Тоні, поки нас не буде. Ти ж не хочеш, щоб вона залишилась сама.

Я зітхнула, дивлячись на маленьку пухнасту дівчинку, яка вже вивчала новий дім.

— Так, вона буде в надійних руках, — відповіла я, розуміючи, що це ще один крок у нашій непростій грі.

Я приїхала до Тоні рано вдень, сонце ледь пробивалося крізь хмари, а я вже була на межі виснаження. Відчинила двері, і в кімнаті одразу запахло кавою та теплою затишністю, що так контрастувало з холодом Нью-Йорка.

— Алінко! — раптом кинулася вона мені на шию, щільно обіймаючи. — Я так рада, що ти приїхала! Як ти?

Я відчула, як напруга почала спадати. Тоня завжди вміла знайти слова, щоб розрядити навіть найтемніші моменти.

— Та як завжди, — видихнула я, посміхаючись крізь втому. — Знаєш, Емі залишиться з тобою, поки ми поїдемо. Можеш її взяти на прогулянку, пильнувати?

— Звісно! — вона вже жваво махала руками, наче готувалась до справжнього маленького святкування. — Вона ж така мила, дивися, яка пухнаста! Я вже придумала, як ми з нею паркур робитимемо в парку!

Я усміхнулася ширше, і ми сідали на кухні з кавою, поки вона розповідала, як у неї справи, і про нові знайомства в офісі.

— А ти як? — запитала вона, намагаючись не показати занепокоєння. — З Ейденом усе нормально? Не тягне тебе?

Я вдихнула глибше.

— Це складно, Тоню. Він… інший. Але в нього є своє світло. Я хочу в це вірити.

Вона підморгнула:

— Ну, принаймні у тебе тепер маленьке щастя — Емі! Тепер у тебе є власний пухнастий охоронець.

— Охоронець, так, — усміхнулась я, гладячи собачку, що вже радісно виляв хвостом.

В цей момент я відчула, що хоча б на мить можу дихати легко. І це був подарунок, за який я була безмежно вдячна.

Тоня усміхнулася мені тепло, поклавши руку на моє плече:

— Передавай своїй мамі вітання, добре? І скажи, що я за нею дуже сумую.

Я кивнула, зворушена цією простотою і щирістю.

— Обов’язково передам, — відповіла тихо. — Вона для мене все.

Її слова проникли глибоко, ніби нагадали, що навіть далеко від дому, поряд залишаються ті, хто підтримує і розуміє.

Ранок наступного дня. Я вдягнула чорний обтягуючий комбінезон і довгий кардиган до підлоги. Валіза вже стояла в машині, готова до поїздки. Спускаючись сходами, я швидко загортала в пакет канапку — не хотілося витрачати зайвий час на сніданок.

Коли сіла в машину, Ейден кинув на мене погляд, який міг розрізати камінь, і холодним голосом запитав:

— Чому ти не поїла нормально?

Я знизала плечима, відчуваючи, що він більше переймається, ніж хоче показати.

— Не було часу, — відповіла просто, хоч усередині відчувала, як втома накопичується.

Я навіть забула, що тепер я — місіс Рейнс. Ці слова важко вкладалися в голову, наче чужий голос нагадував про те, що моє життя вже не моє.