Розділ 10

Розділ 10

Гра на публіку

Аліна Черненко | Нью-Йорк | Весільний ранок

Я прокинулась раніше, ніж зазвичай.
Не через шум чи дзвінок. Просто… не спалось. У грудях було важке, ніби день обіцяв бути надто гучним для мого спокою.

Я лежала кілька хвилин, дивлячись у білу стелю, поки мозок прокручував усе, що мало сьогодні статись. Весілля. Преса. Його батько. Люди, яких я навіть не знаю. Сукня, яку я вибрала з Тонею після шаленого шопінгу. Камери. Фотографії. Обличчя. Посмішки.

Нам потрібно було виглядати як закохані. Справжні.

Тоня приїхала ще до восьмої. Принесла каву, круасани і кучу нервів.

— Господи, як ти спокійно сидиш? — вона метушилась навколо, витягала косметику, перевіряла чати, список справ.

Я всміхнулась, потягнулася до кави.
— Просто хочу, щоб все це швидше минуло.

— Це не просто «все це». Це твоє весілля, подруго. Навіть якщо воно не зовсім по любові — весільна сукня, каблучка, фото з нареченим… ну, хочеш чи ні, але запам’ятаєш.

Я кивнула. Мовчки. Не знала, що сказати.

Мене почали готувати. Волосся, мейк, манікюр.
Навколо крутились стилісти, візажисти, фотографи. Все знімалось. Професійно. Як кіно.

— А тепер подивись у дзеркало і трохи посміхнись. Ніби думаєш про нього, — казала фотографка.
Я послухалась. І навіть трохи повірила собі. Очі виглядали по-справжньому.

Мені принесли сукню. Та саму, з довгим шлейфом, оголеними плечима і неймовірним мереживом, яке ми вибрали з Тонею. Вона виглядала… розкішно. Наче не я, а якась героїня з фільму.

Коли я стояла біля дзеркала, Тоня підійшла і поправила фату.

— Я знаю, що це вистава, — тихо сказала вона. — Але, чорт, ти виглядаєш як наречена року. І… ти йому пасуєш.

Я засміялась.

— Ми граємо в кохання, Тонь.

— То зіграй красиво, — відповіла вона, — а потім, можливо, воно перестане бути грою.

Мене викликали на дах. Зйомка з Ейденом.
Змусила себе глибоко вдихнути. Піднялась ліфтом.
І вийшла.

Він уже чекав.

У костюмі, з поглядом, який ковзнув по мені повільно, уважно.
І — щось у його очах змінилось. Мовчки. Але я помітила.

Ми наблизились один до одного. Поруч були камери, команда.
Але на мить усе зникло.

— Привіт, — сказала я тихо.

— Ти виглядаєш… — він ковтнув повітря. — Так, як має виглядати наречена в день, коли весь світ дивиться.

Я усміхнулась. Трохи зухвало. Трохи по-справжньому.

— Ну що, панове, — сказав фотограф. — Почнемо магію.

Зйомка проходила динамічно — одна локація, інша, сонце, вітер, штучне світло. Я змінювала пози, тримала букет, усміхалась, клала руку йому на груди, на плече, вивчала його обличчя наче вперше.

Все це відчувалось ніби я — персонаж у рекламній кампанії. Весільна сукня ідеально сиділа, шлейф розлітався на вітрі, макіяж був бездоганним. Я навіть не впізнавала себе на екрані камери.

— Добре, тепер ще трохи ближче, — командував фотограф. — Встаньте, будь ласка, ось так… Трішки обличчя до світла… Чудово.

Ейден стояв поруч. Рукою підтримував мене за талію. Його дотик був впевнений, але делікатний.

— І тепер... — сказав фотограф, злегка нахиляючи камеру. — Поцілуйтесь, будь ласка.

Я різко повернула голову до Ейдена.
— Що? — видихнула тихо, але губи сіпнулись у нервовій посмішці.

Він глянув на мене спокійно, майже байдуже. А потім трохи нахилився і прошепотів:
— Оооокей… Це ми ще не проходили.

— Тобто ми… справді?..

— Пам’ятаєш пункт контракту про публічні прояви? — Його голос був хрипкуватим, спокійним.
— Чудово. Це саме воно.

Я не встигла відповісти. Він нахилився ближче.

І перш ніж я змогла зібратись із думками — його губи торкнулись моїх.

М’яко. Повільно. Але з відтінком володіння.
Так, ніби ми й справді були нареченими. Не фейковими. Не контрактними. А справжніми.

Усі навколо мовчали. Фотографи клацали камери. Хтось із команди сказав:
— Ідеально. Просто вау.

Коли поцілунок завершився, ми відступили на півкроку. Я зупинилась, опустила очі. Серце билося десь у горлі. Руки здригнулись. Дихання збилось.

— Все нормально? — тихо спитав він.

Я кивнула.
— Ага. Просто… трохи неочікувано.

— Вітаю, місіс Рейнс, — прошепотів він і додав криво: — Ми щойно переконали половину Нью-Йорка, що шалено закохані.

Після всього цього камерного безумства, я майже тікала з локації. Каблуки стомили ноги, спина затерпла, і голова гуділа від напруги. Я сховалась у кімнатці для нареченої, зачинила двері й нарешті видихнула.

У телефоні було кілька пропущених викликів — мама.
Я набрала її у FaceTime, в очах уже пекло.

— Доню! — обличчя мами з’явилось на екрані, трохи піксельне, трохи затемнене. Вона одразу всміхнулась. — Ну що? Як ти? Покажи себе!

Я відсунулась трохи назад, щоб вона побачила сукню.
— Оце так… — прошепотіла вона. — Ти така гарна… Мені здається, я зараз розплачусь.

— Мам, не треба… — я стиснула губи, щоб стримати свої сльози. — Я дуже хочу, щоб ти була поруч…

— Я поруч. Настільки, наскільки можу. І я дуже тобою пишаюсь, чуєш?

Я кивнула.
— Я домовилась з помічницею, вона триматиме телефон під час церемонії, ти все побачиш. Просто... не клади слухавку, добре?

— Ні, звісно. Я з вами. Я ж не могла пропустити весілля своєї доньки.

— Мам... — я не знала, що ще сказати. Просто дивилась на неї, таку рідну, таку сильну, навіть крізь пікселі. — Після весілля ми приїдемо. Я тобі обіцяю.

— Я чекатиму.

Ми мовчали кілька секунд. Я чула, як вона кашляє десь у глибині кімнати. Знайомий звук. Той, що врізався мені в пам'ять ще влітку.
Я знову змусила себе посміхнутись.

— Гаразд, я піду. Скоро почнеться. Не клади трубку.