Розділ 9

Розділ 9

Весілля — це вистава.

Ейден Рейнс | Нью-Йорк | Вечір перед весіллям

Вечір перед весіллям.
Тиждень пролетів, як одна зустріч нарад. Я практично жив на роботі — тільки повертався ночувати. Іноді бачив Аліну на кухні, ще рідше — в коридорі. В основному, ми обговорювали організаційні моменти: ресторан, список гостей, транспорт, фотографа. Все ніби йшло по плану, але між нами — тиша. Не холодна, просто… тиха.

Вона обирала сукню з Тонею — я це чув між справами. Коли я спитав, як їй допомогти, вона лише кивнула й сказала:
— Розберемось самі.
І я зрозумів — їй не до жартів. Їй важко. Можливо, ще важче, ніж мені.

Зараз я сиджу на балконі з бокалом віскі. Ніч на місто опустилась глибока, гаряча. Світло від хмарочосів — холодне, як неон. Завтра — весілля. Формальність. Те, що ми задумали. Те, що я продав батькові як "кохання з першого погляду". Те, у що почали вірити всі… крім нас.

Я не знаю, як вона себе почуває. Я не питав. І, можливо, в цьому моя найбільша помилка.
Я хотів дати їй простір. А вийшло, що просто зник.

Я підняв телефон. Відкрив її контакт. Дивився на її ім’я хвилин п’ять, перш ніж написати:

«Не можу спати. В тебе все гаразд?»

Відповіді поки не було.
Можливо, спить. А можливо — теж сидить десь у темряві і думає, як воно буде завтра.
Як це — сказати «так» чужій людині.

Мій телефон завібрував хвилин через п’ятнадцять.

«Теж не сплю. На кухні.»

Коротко. Без смайлів. Без пояснень. Але цього було достатньо.
Я поставив склянку на скляний стіл балкона, взяв худі з крісла й пішов униз.

Світло в кухні було приглушене. Вона сиділа за столом у футболці, що явно не її — схоже, одна з моїх. Волосся зібране в недбалий пучок. В руках — чашка з чаєм. Вона глянула на мене, коли я зайшов, і нічого не сказала. Просто трохи посунулась, залишаючи мені місце.

Я сів поруч.

— Не спиться? — спитав тихо.

— Завтра весілля. Ти серйозно думав, що я засну, як немовля?

Я криво усміхнувся.
— Ну, якщо чесно — сподівався.

Між нами знову запала тиша. Але цього разу — не глуха. Вона була… м’яка. Майже спокійна.

— Ти… нервуєш? — спитав я після паузи.

— Ні. — Вона відпила чай і поставила чашку. — Я просто багато думаю. Про маму. Про тебе. Про нас. Як це виглядає. І що буде далі.

Я подивився на її руки. Вона крутила чайну ложку — нервово, але зосереджено.

— Слухай, — почав я. — Якщо тобі треба час, простір, ще щось — скажи. Я не хочу, щоб ти почувалась... загнаною.

— Загнаною? — Вона підняла очі. — Ейд, я вже всередині всього цього. Весілля за кілька годин. Батько, гості, фотографи, ЗМІ... Я вже не можу вийти з гри.

Я мовчав. Вона мала рацію.

— Але я ще не сказала головного, — тихо додала вона. — Дякую, що зробив усе це заради мами.

Її голос здригнувся. І цього було досить, щоб я забув, що все це — угода.
Я торкнувся її руки.

— Після весілля — одразу полетимо до неї. Обіцяю.

Аліна кивнула. Її очі трохи блищали, але вона не заплакала. Вона ніколи не показує слабкість. Навіть мені.

— Гаразд, — тихо сказала вона. — Хоч би весільна сукня не була занадто тісна. Бо ще непритомнію під вівтарем, і буде перше відео в TikTok.

Я усміхнувся.
— Я зловлю тебе, якщо що.

— А я не впевнена, що в тебе буде час. Ти ж повинен бути зайнятий драматичними поглядами й фальшивою романтикою, щоб вразити батька.

— О, я вже репетирував. — Я відкинув голову і зробив пафосний жест рукою. — "Я ніколи не кохав так, як її…"

Вона розсміялась. Справжній сміх. І я раптом відчув, що вперше за ці дні щось стало на місце.

Весільний ранок.
Я прокинувся не від будильника, а від гулу двигуна під вікнами. Поглянув на годинник — сьома. Пізно. Вже почалось.

— Ну що, починаємо шоу, — пробурмотів я сам до себе і пішов у ванну.

Щойно я вийшов — двері з тріском відчинились, і в мою спальню безцеремонно ввалились Тео, Нік і Майк. У всіх костюми на вішалках, пакети зі сніданками, кави у стаканах і погані жарти на губах.

— Неймовірно, ти ще не втік? — Тео підморгнув. — Я б уже сидів у Мексиці.

— Я ще думаю, — кинув я і потягнувся до кави, яку тримав Майк. — Дай сюди, без тебе в голові не проллється.

Нік тим часом уже розклав сорочку, метелик, годинник і туфлі — усе для зйомки. Прийшли фотографи, оператор, стиліст. Принесли світло. Почали питати, де краще ставити камеру.

— Пацани, ми точно не знімаємо рекламу Hugo Boss? — пробурмотів я, коли побачив, як вони розкладають світло.

— Це ж для преси, Ейд. Ти тепер наречений року, звикати треба, — сказав Тео, вже зав’язуючи краватку.

— Я навіть ще не бачив наречену сьогодні.

— Тим краще. — Нік усміхнувся. — Має бути інтрига.

Ранок нареченої проходив у сусідній частині пентхауса, куди я навмисно не заходив — фотографи й команда Аліну охороняли краще, ніж охоронців Байдена.

Мене змусили півгодини позувати: на балконі, з годинником, біля машини, в дзеркалі. Смішно, бо я відчував себе чужим у власному весіллі.
Хоча ні — не чужим. Просто це все ще не було "моїм". Це була вистава. Гра. Але вже за правилами, які ми обидвоє прийняли.

І коли фотограф нарешті сказав:
— А тепер поїдемо на спільну зйомку — на дах!

…я вперше відчув, що серце стиснулось.

Бо я хотів її побачити.

А не лише як актрису в цій історії.