Розділ 8

Розділ 8

На межі ілюзій

Аліна Черненко | Нью-Йорк | Обід

Машина ковзала Нью-Йорком. Усередині — тиша. Ейден мовчав, тримаючи руку на кермі, погляд його був зосереджений. Я сиділа з рівною спиною, досі відчуваючи холодний післясмак розмови з його батьком.

— Ну, — першою заговорила я. — Він мені не вірить.
— Звичайно, не вірить, — сухо кинув Ейден. — Він нікому не вірить.

Я обернулась до нього.

— Тобі не здається, що він… наче перевіряє тебе через мене?

Він злегка стиснув кермо.

— Весь мій чортів життєвий шлях — це перевірка. У нього своє уявлення, ким я маю бути. У кого одружитись. Скільки заробляти. Як виглядати. Він не питає, він наказує — просто в інтелігентній обгортці.

— І ти хочеш це зламати через мене?

— Ні, Аліно. Я не хочу “через тебе”. Я просто не хочу це робити наодинці.

Його голос став нижчим, щирим. Небезпечно щирим.

Я не відповіла. Подивилась на свою руку, де виблискувала каблучка.
Проклята каблучка. Вона виглядала, як мрія — блискуча, важка, коштовна. Але водночас… як нашийник.

— Я не думала, що скажу це… але, мабуть, нам вдається непогано.

— У нас хімія. — Він поглянув на мене швидко, краєм ока. — Навіть мій батько це помітив. А він нюх має на брехню.

Я засміялась тихо.

— Якщо він “купився” — значить, ми зіграли добре.

— Це лише початок, Аліно. Весілля, офіційне оголошення, ЗМІ… Після цього все стане складніше.

— Але і цікавіше.

Його погляд ковзнув по мені. Цього разу — довше, глибше.

— Ти починаєш мені подобатись… надто сильно.

— Небезпечно? — шепочу, не відводячи очей.

— До чортів небезпечно.

Коли ми з Ейденом повернулися додому, я майже одразу зачинилась у своїй кімнаті. Не тому, що він мене дратував. Навпаки — він став небезпечно спокійним. Став тим, хто не відступає. А я цього боялась.

Я скинула сережки, розстебнула блискавку на сукні й у той самий момент екран мого телефона загорівся. Тоня.

— Ну що? — її голос увірвався без привітань, як завжди. — Жива?

Я сіла на ліжко, втиснувши телефон між плечем і вухом.

— Ледве.

— Розказуй. Все. Хочу чути, як твій голос тремтить від ненависті або збудження.

— Це ти так підтримуєш мене?

— Завжди, — вона засміялась. — То як минула вечеря?

Я замовкла на кілька секунд. Потім видихнула:

— Він показав мене як свою наречену. Ми були на сніданку з його батьком. Його батько — це… зовсім інша ліга. Там усе пахне грошима і контролем. І, здається, він мене перевіряє.

— А Ейден?

— Спокійний, мов удав. Грає роль ідеального чоловіка. Але іноді… іноді я відчуваю, що він не грає.

— Ну звісно, — сказала Тоня тихіше. — Він же не просто так на це пішов. Це більше, ніж якась змова проти тата.

— І в цьому вся проблема. Якщо ми почнемо вірити одне одному — все провалиться.

Тиша на лінії. Я чула, як вона щось жує.

— Аліно, — нарешті мовила вона, — а тобі не здається, що все вже не просто за контрактом?

— Ще ні, — кажу твердо. — Але якщо він ще раз так на мене подивиться, як сьогодні в машині — я не ручаюсь за себе.

— Господи, яка ж ти у мене грішна. Ну тримайся, наречена. Тримайся і не закохайся.

— Я і не збираюсь.

— Ха. Збираються — ті, хто вже в процесі.

Я кинула подушку в екран, але встигла натиснути "завершити дзвінок".

Посмішка ще не зійшла з мого обличчя. Але десь всередині мені вже було не смішно.

Бо Тоня могла мати рацію.

Вечір опустився на місто, а я сиділа на підвіконні, дивлячись у темряву за вікном. Думки крутяться, як карусель, але серед усіх думок найгучніша — про маму.

Вона там, далеко, в Україні. Хвора. Слабка. І мені безсилля жахає більше за все. Як я можу бути тут, у Нью-Йорку, в цій розкішній клітці, а вона там бореться з кожним днем?

Щодня дзвоню, питаю про стан, але слова “все буде добре” звучать, як порожній звук. Вона хоче мене не турбувати, а я боюся, що її сила скоро зникне.

Кожна хвилина без неї — це як маленький удар ножем у груди. Я хочу дати їй усе — ліки, допомогу, життя, яке вона заслуговує. Але гроші, ця угода… все це — лише інструмент, щоб не втратити її.

Іноді думаю: чи варто було починати цю гру? Чи зможу я витримати? Чи вистачить у мене сил, щоб захистити не тільки себе, а й маму?

Відчуваю, як усередині щось тріскається, але я не можу зламатися. Не зараз. Не коли на кону — її життя.

Вечір, квартира тихо наповнена приглушеним світлом. Я сиділа поруч із Ейденом, дивилась у його руки, що лежали на столі.

— Я боюся, — сказала я, голос тремтів більше, ніж хотілося б. — Мама… вона сама, далеко. Її здоров’я погіршується, а я тут — у цьому… всьому. В цій грі, де все фальшиве.

Він повернув голову, подивився мені прямо в очі.

— Ти не одна, — голос його був спокійний, але твердий. — Після весілля ми поїдемо до неї. Я подбаю, щоб вона отримала все, що потрібно.

Я зітхнула, відчула, як напруга трохи спадає.

— Мені страшно, що ця гра поглине мене. Що я зламаюсь і втратю все, що насправді важливо.

Він нахилився ближче, його погляд — як холодна, але надійна броня.

— Не зламаєшся. Я це не дозволю. Ми в цьому разом.

Я вперше за довгий час відчула, що не просто об’єкт у його грі. Що він може бути справжнім.

— Дякую, — прошепотіла я.

Він мовчав, а я знала — ця обіцянка не порожня.