Розділ 7

Розділ 7

Угода, що обпалює

Ейден Рейнс | Нью-Йорк | 08:47 ранку

Телефон загудів на столі.

Вивід: “Michael Rains — Father”.

Я глянув на екран і видихнув повітря носом. Звичка — перед кожним дзвінком від нього.

— Так, — відповів коротко, притримуючи чашку з кавою в другій руці. Аліна сиділа навпроти, робила вигляд, що її не цікавить, але я бачив, як вона насторожилась.

— Сніданок о дев’ятій тридцять. Клуб "Belhurst". Будь вчасно. І приведи її з собою, — голос батька звучав чітко, без емоцій. Начебто це ділова зустріч, не родинна справа.

— Ми вже маємо плани.

— Тепер у тебе є пріоритети. Якщо вже вирішив грати у родину — будь ласка, грай переконливо.

Я стиснув щелепу.

— Ми будемо, — відповів, і дзвінок обірвався.

Я поклав телефон на стіл, повільно повернув погляд до Аліни. Вона ковтнула кави, не кажучи ні слова. Але її брови були зведені.

— Все окей? — нарешті спитала.

— Це був мій батько. Він хоче бачити нас на сніданку через сорок хвилин.

Вона відкрила рота, ніби хотіла щось сказати, але потім лише закусила губу. Я бачив — вона на межі.

— Слухай, я знаю, це не зовсім в твоїх планах. Але… він не повинен нічого запідозрити. Ні сьогодні, ні ніколи.

— Тобто знову грати?

— Так. Але цього разу — на публіці. Перед моїм батьком. А він читає людей, як відкриту книгу.

Я підійшов ближче, поклав руку на спинку її стільця, нахилившись.

— Ти впораєшся?

Її очі зустрілись із моїми. У них блищала тривога — і щось ще. Змішане. Може — виклик?

— Встигну нафарбуватись за двадцять хвилин. А ти?

Я усміхнувся. Все ж таки — вона була чудовим вибором.

— У мене все просто. Костюм. Годинник. І я вже готовий.

Вона спустилась сходами через двадцять хвилин, як і обіцяла.
І я, чорт забирай, на мить забув, що це все — фальшивка.

Світло-бежевий костюм на ній сидів ідеально. Витончено. Жіночно. Ненав’язливо дорого. Макіяж — акуратний, без зайвого. Волосся зачесане назад, відкриваючи вилиці, які могли б стати зброєю.

— Це… ти все це встигла? — я провів поглядом від її каблуків до застібки на піджаку.

— Ти ж дав мені карту. Чого ти чекав? — відповіла, не зупиняючись, проходячи повз мене. Аромат — жасмин і гірка амбра — знову зачепив мою пам’ять. Чорт.

— Готова зіграти в наречену? — спитав я, натягуючи годинник на зап’ястя.

Вона зупинилась біля дверей, не обертаючись:

— Я готова не зганьбитися перед твоїм батьком. А це, схоже, головне.

Влучно.

Машина рушила в центр. За вікном метушився Нью-Йорк, але в салоні панувала тиша. Я краєм ока помічав, як вона періодично дивиться у дзеркало, поправляє сережку, ковтає слину. Хвилюється. Хоч і не показує.

— Якщо він почне копати — не нервуй, — сказав я, не дивлячись на неї. — Головне — тримайся сценарію. Ми разом. Це серйозно. Ти — не випадкова дівчина.

— А хто ж я тоді? — її голос був м’який, але у ньому відчувалась іронія.

Я повернув голову, впіймав її погляд.

— Ти — моя майбутня дружина.

Вона відвела очі першою.
Я виграв цей раунд.

Ми прибули до клубу "Belhurst" за хвилину до призначеного часу. Там усе виглядало, як і слід було чекати — приватна територія, високі стіни, скло й мармур. Люди з грошима, вік яких перевалив за сорок, але стиль — ще з двадцятих.

— Пам’ятай: він не знає про контракт. І не повинен здогадатись.
Вона кивнула. Лише раз.

Я подав їй руку.

— Ну що, міс Рейнс?

— Пан Рейнс, — сказала вона, вкладаючи долоню в мою. — Сьогодні ми граємо блискуче.

І вона усміхнулась — красиво, переконливо. Наче справді була закоханою жінкою, яка йде знайомитись з майбутнім тестем.

І чомусь… мені це подобалось більше, ніж мало б.

Ми зайшли до залу, де за столом уже сидів мій батько.
Звичний сірий костюм, бездоганно випрасуваний. Телефон в одній руці, келих з водою — в іншій. Як завжди, спокійний до межі холодності.

Підвів погляд, побачив нас — і встав. Вперше за довгий час.

— Син. — Короткий кивок. Потиск руки. Жорсткий, твердий.
Погляд повільно ковзнув на Аліну. Він її оцінював. Від маківки до п’ят. Хвилину. Може дві.

— А це, я так розумію, вона? — Його голос, як завжди, спокійний. Надто спокійний. Занадто контрольований.

— Аліна, — сказала вона першою, подаючи йому руку.
— Дональд Рейнс, — відповів він, приймаючи потиск. — Ви гарна. Елегантна. І… смілива, якщо прийшли з ним. — Його підборіддя злегка хитнулося в мій бік. Посмішка була сухою.

Ми сіли. Напруга — як натягнутий трос. Офіціант одразу ж подав воду та меню, але жоден з нас не відкрив його.

— Я не чув про тебе нічого раніше, — сказав батько, дивлячись на Аліну. — Це… інтригуюче. Звідки ти?

— З України, — відповіла вона впевнено. — Але вже багато років живу тут, у Штатах.

— Сім’я? — Його пальці постукували по келиху.
— Мама. Батька немає. Мама зараз… трохи хворіє. Але тримається.

Його погляд трохи змінився. Ледь-ледь. Він це запам’ятає.

— А чим ти займаєшся? Чи вже повністю зайнята моїм сином?

— Я працювала у діджитал-агенції. Але зараз… плани трохи змінились.

— М-м, змінились, — повторив він, перевівши погляд на мене. — Як і твій стиль останнім часом. Спочатку відмова від угоди з "Harper&Finch", тепер — вона.

Я зробив ковток води, не відводячи очей.

— Ти завжди вмів грати. Але цього разу мені цікаво: це справді почуття чи просто хід? — У його голосі не було емоцій. Ні обурення, ні насмішки. Лише холодна допитливість.

— Це особисте, — відповів я рівно.

Аліна поклала руку на мою. Ніжно. Публічно. Ідеально вчасно.

— Ми не виставляємо все на показ, — додала вона м’яко. — Але, можливо, ви зрозумієте, коли побачите нас разом частіше.