Розділ 6

Розділ 6

Погляд за лаштунки

Аліна Черненко | Нью-Йорк | Вечір

Я прокинулася від того, що сонце світило мені в обличчя через жалюзі. Спочатку було холодно і незвично — нове місце, нова квартира.

Ліжко велике, але я почувала себе сама. Навколо ще було пусто — речі навіть не розпаковані. Телефон лежав на тумбочці, каблучка на пальці нагадувала, що я вже не вдома.

Встала, підійшла до вікна. Вулиці Нью-Йорка ще тільки прокидалися, але шум міста вже починав заповнювати простір. Десь далеко гудів автобус, на вулиці лунали кроки.

Я глибоко вдихнула, відчула, як серце б’ється швидше. Це було моє нове життя — важке, незрозуміле, але моє.

Сьогодні я покликала Тоню на шопінг. Потрібно було купити новий одяг — щось, що відповідатиме моєму новому статусу.

Вона прийшла вчасно, як завжди — усміхнена і з легкою іронією в голосі:
— Ну що, красуне, готова стати законною пані Рейнс?

Я посміхнулася, але всередині було неспокійно.
— Готова чи ні, а треба. Потрібно виглядати так, щоб усі повірили.

Ми пішли в найближчий торговий центр. Тоня тягнула мене від одного магазину до іншого, радячи:
— Це занадто просто, це занадто яскраво, а це — для вечірок, а нам треба щось… серйозне.

Я приміряла кілька костюмів і суконь. Одне з них я так і не змогла зняти, бо почувала, що воно наче друга шкіра.

— О, дивись, — сказала Тоня, — ця сукня виглядає на тобі, як на голлівудській зірці. Тільки уяви, як ти будеш крокувати в ній на вечері у Рейнсів.

Ми купили мені все — від голови до ніг. Нове взуття, одяг, сумки, навіть косметику — все, що мало зробити мене частиною того світу, у який я зараз потрапила.

Як і казав Ейден, усе має бути ідеальним, щоб не викликати зайвих питань. Його гроші тепер були моєю зброєю — і я знала, що не можу їх підвести.

Тоня весь час підбадьорювала:
— Ну що, красуне, тепер ти виглядаєш так, ніби прийшла не з України, а з вершини світу.

Вечір застиг у тиші нашої квартири, де кожна річ тепер виглядала новою — так само, як і я. Тоня кидала погляди на мене, ніби на незнайомку, але зі щирою підтримкою.

— Тепер ти — справжня леді, — сказала вона, піднявши келих з чаєм.

Я подивилася на себе у дзеркало: нове плаття, нові туфлі, нова я.

— Можливо, — тихо сказала я, — але всередині я все ще та сама.

Тоня посміхнулася:

— І добре, що так. Без цього тобі не впоратися.

Я прийшла додому, де Ейден вже чекав. Його погляд був холодним, але в ньому читалася зацікавленість.

— Зайди, — сказав він тихо. — Потрібно поговорити про весілля.

Я сіла навпроти, відчуваючи, як серце б’ється швидше. Це не була просто розмова — це була частина нашої гри, частина угоди.

— Все має виглядати ідеально, — продовжив він. — Не лише для батька, але й для всіх навколо.

Він говорив про деталі — місце, гостей, зовнішній вигляд

Я повернулася додому пізно ввечері. Світло в пентхаусі було приглушеним, і Ейден вже стояв у вітальні, очі уважно спостерігали за мною.

— Заходь, — сказав він без зайвих емоцій, — нам треба поговорити.

Я сіла навпроти, на диван, намагаючись не показати, що серце гупає шалено.

— Весілля, — почав він, дивлячись прямо мені в очі, — не просто формальність. Це шоу для всіх. Для батька, для преси, для тих, хто хоче побачити нашу єдність.

Він витягнув планшет із списком гостей, місць, можливих дат. Все було продумано до дрібниць — від квітів до меню.

— Нам треба, щоб все виглядало бездоганно, — продовжив він. — Не можна дати приводу для сумнівів. Ти розумієш, що на нас дивитимуться — і найменша помилка може зруйнувати план.

Я ковтнула, згадуючи, що це не про мене і не про нього. Це гра, у якій ми — фігури на чужій дошці.

— Ти не хвилюйся, — додав Ейден м’яко, — я допоможу тобі з усім. Від одягу до того, як триматися на публіці.

Я дивилася на нього — холодного, владного, але з цим маленьким відтінком захисту, що іноді промальовувався у його очах.

— Добре, — тихо відповіла я. — Я готова.

Я довго крутилась у ліжку, думки не давали заснути. Все крутилося в голові — весілля, угода, Ейден, мама, все це одночасно тиснуло на мене.

Не витримала — встала і тихо спустилась на кухню. Холодна підлога під ногами різко контрастувала з теплом ковдри.

Світло було приглушене, на столі стояла порожня чашка. Я напилася води і сіла на краєчок стільця, дивлячись у темряву за вікном.

Нью-Йорк спав, але мої думки вирували як буря. Я відчувала, що кожен крок у цій грі — це крок на тонкому льоду.

Повернулась до кухонного столу, взяла телефон, але не могла ні на кого подзвонити. Відчуття самотності здавалося гострішим, ніж будь-коли.

Я затрималася там довше, ніж планувала, але не могла повернутися у ліжко, поки не з’ясую, як вижити у цьому новому світі.

Я сиділа за столом, втупившись у темряву за вікном, коли двері тихо відчинились.

— Не спиш? — тихо спитав він, ступаючи до кухні.

Його присутність була як холодний вітер — раптовий і непривітний, але водночас змушував серце битися швидше.

— Не можу, — зізналася я, дивлячись на нього.

Він підійшов ближче, зняв піджак і повісив його на стілець.

— Важко? — спитав Ейден, сідаючи поруч, але не надто близько.

Я кивнула, не знаючи, що сказати.

Він сів навпроти мене, погляд його став м’якшим — наче нарешті захотів опустити щит.

— Знаєш, — почав він, — я тут подумав... ми мало один про одного знаємо. Розкажи про себе. Про своє дитинство.

Я подивилася на нього і відчула, як всередині щось стискається. Розкривати своє життя було не просто.

— Я з України, — сказала я тихо. 

Я зробила глибокий вдих, спогади тягнули мене вниз, але я знала — якщо хочу, щоб він довіряв мені, треба відкриватися.