Розділ 5

Розділ 5

Тут ти — вдома. Але не забувай, чия це територія.

Ейден Рейнс | Нью-Йорк | 17:00

Я зупинився біля неї, поклав руки в кишені, трохи нахилив голову.

— Ти можеш не прикидатися сильною щосекунди, — сказав я, дивлячись їй просто в очі. — Мені не треба ця твоя вічна броня. Не в цій квартирі.

Вона стиснула губи, але я бачив — тріщина пішла.

— Я не твій ворог, Аліно. Але й не герой, — мої слова звучали жорстко, але без злості. — Я не рятуватиму тебе. Ми просто уклали угоду. І ти, і я — граємо ролі. Але...

Я знизив голос.
— Якщо вже граємо — давай зіграємо так, щоб усі повірили. Навіть ми самі.

Її очі трохи зм'якли, але губи все ще тягнулися в колючий протест.

— Завтра, — продовжив я, — ми поїдемо вибирати тобі каблучку.

Я зробив крок ближче.
— Ту саму. З якою всі подумають, що я тебе кохаю. І що ти — моя.

Між нами зависла тиша, ніби все повітря у квартирі зупинилося.

— І ти вдягнеш її так, ніби носиш її з гордістю. Як жінка, яка знає, що має мене.
— Навіть якщо ми обидва знаємо — ніхто тут нікого не має.

Я відірвав погляд, розвернувся і вже йшов, коли додав через плече:

— Вечеря через пів години. Сподіваюсь, не втратиш апетит тільки тому, що це все — трохи реальніше, ніж ти собі уявляла.

Я не звик їсти з кимось.
Навіть якщо хтось був поруч за столом — це не означало, що ми вечеряли разом.

Але сьогодні — виняток.

Вона сіла напроти, у ще мокрому волоссі після душу, в тонкому чорному светрі й джинсах. Домашня. Але незнайома. Її рухи — обережні, наче на мінному полі. А її погляд... тримає дистанцію. Вона намагається не показувати страху — і саме це мене, чомусь, зачіпає більше, ніж якби вона просто злякалась.

Я відклав келих червоного і заговорив першим.

— Завтра ми їдемо до мого адвоката. Ти підпишеш офіційні документи. Ми подамо на шлюб.

— Окей, — тихо відповіла вона, відсунувши погляд у бік.

— А потім, — я поклав срібну картку на стіл між нами, — ти підеш і купиш собі нормальний одяг.

Вона повернулася до мене. Погляд — обурений.

— Нормальний?

— Той, який відповідає твоєму новому статусу.
"Дружина Ейдена Рейнса" — звучить як бренд, правда? Люди будуть дивитись. І шукати слабке місце. Ми не можемо дати їм це.

Вона дивилась на картку, ніби я поклав перед нею зброю.
— То я тепер просто вітрина?

— Ти — союзник. А в цій грі всі ходи мають значення, — я вів спокійно, але твердо. — Тебе будуть фотографувати, обговорювати. Пресу, бізнес-партнерів, мого батька — всіх цікавитимеш не ти, а картинка, яку ми створимо.
І ти маєш виглядати так, ніби саме ти — виграла.

— А якщо я не хочу грати?

Я наблизився трохи вперед, поставив лікоть на стіл і подивився просто в її очі.
— Тоді ти вже програла.

Ми їли мовчки ще кілька хвилин. У кімнаті — лише звук столових приборів і приглушене джазове піаніно на фоні.
Я не додавав зайвого.

Наприкінці вечері я підвівся і зупинився біля неї.

— Завтра твій перший публічний вихід. І якщо хтось поставить під сумнів наш зв’язок — я подивлюсь саме на тебе. І ти або підтвердиш усе поглядом…
Або зрадиш мене.

Я нахилився до її вуха, зовсім близько.
— Вибір — твій, місіс Рейнс. 

Цей ювелірний — не просто дорогий.
Це те місце, де не питають “який у вас бюджет”, тому що просто зачиняють двері перед тими, в кого він взагалі є.

Аліна рухалась повільно. Вона йшла поміж вітрин, наче по червоній доріжці, але не з тією легкістю акторки — з тим контролем, що його мають лише ті, хто змушений весь час прикидатися сильним. І я це бачив. Але мовчав.

— Хммм… Я хочу найдорожче, — її голос звучав м’яко, як шовк, але в кожному слові ховалась тонка отрута.

Солодка, зухвала, холодна.

Вона повільно провела пальцями по склу, спрямувавши погляд прямо в мої очі. Виклик. Ілюзія контролю. Спокуса.

Мені подобалась ця її версія. Зі злістю. З вогнем. Бо саме цей вогонь я зможу або зламати… або використати.

Я мовчки кивнув консультантці. Вона миттєво зникла за чорними оксамитовими завісами, туди, де зберігають колекції з шістьма нулями. Вона все зрозуміла. Бо в таких місцях таких, як я, не питають двічі.

Я підійшов до Аліни ближче, так, що між нами залишилась лінія подиху.

Її парфум — жасмин, гірка амбра, трохи спецій — розбився об мої груди, обплів мене теплом, схожим на небезпеку. Вона стояла прямо, гордо, але її тіло напружилось, коли я нахилився до вуха.

— Якщо ти думаєш, що мені не вистачить грошей — ти глибоко помиляєшся, — прошепотів я повільно, так, щоб кожне слово стало частиною її дихання.

Вона не відповіла одразу. Але її усмішка здригнулась. Ледь-ледь. Якби я не дивився так пильно — не помітив би.

Я бачив, як працюють її думки. Вона грає… але тепер не впевнена, на чиєму вона полі. І це було чертовськи цікаво.

— Тоді я виберу те, що насправді пасує мені, — відповіла вона нарешті. Її голос знову став рівним, відточеним, як лезо.

Я всміхнувся краєчком вуст.
І поглянув у її очі.
— Саме цього я й чекав.

Вона повільно підняла кільце, обережно натягнула його на палець, ніби пробуючи нову броню. Дзеркало відбивало її обличчя — напружене, стримане, але з ледь помітною іскрою виклику.

Я стояв поруч, не кажучи ні слова, спостерігаючи за кожним її рухом. Кільце блищало холодним світлом, точно як я — холодний, непохитний.

— Гарний вибір, — нарешті промовив я, голос рівний, без тіні емоцій. — Воно має виглядати на тобі так, ніби ти й справді його заслуговуєш.

Вона глянула на мене — погляд твердий, як камінь.

— Я не збираюсь бути твоєю іграшкою, — сказала тихо, але впевнено.

Я посміхнувся, майже ледве помітно.