Розділ 3

Розділ 3

Коли все сиплеться — тримай спину рівно

Аліна Черненко | Нью-Йорк | 09:10 

Ранок почався з дзвінка від мами. Її голос звучав хрипло і тихо, неначе вона сама боролась з кожним словом.

— Аліно... документи досі не прийшли. Без них не почнуть лікування. Ліки закінчуються... — вона робила паузи, наче збиралась дихати, але повітря не вистачало.

Я стискала телефон так, що пальці побіліли. Знаю, що не можу допомогти звідси, але вона — все, що у мене залишилось.
Ця безпомічність душила сильніше за будь-який тиск на роботі.

А робота... там тиск був не меншим.

Клієнт, який колись вважав мене надією, тепер поводився, наче я — ворог. Ті самі юристи Рейнса шепотілися позаду спин, і одного дня дзвінок від керівництва розірвав ілюзію:

— Ми змушені припинити вашу участь у проєкті. Клієнт наполягає.

Слова падали, наче крижини, розбиваючи кожен мій план.
Залишитись — означало б боротися з невидимими стінами. Вийти — означало програти.

Стояла я одна в холодному офісі, дивилась у вікно, де вулиці Нью-Йорка змокали під дощем, а в мені все більше проростала темна тривога.

Відчуття, що мене з’їдають зсередини.
Відчуття, що зламатися — це питання часу.

Я провела всю ніч і майже весь день, прокручуючи його слова в голові.
«Одружитися зі мною... Тимчасово. Угода.»

Спочатку це звучало як божевілля. Абсолютне, жорстке божевілля — як якась пастка, в яку я могла потрапити.

Але чим більше я думала, тим менше ця ідея здавалася мені такою шаленою.

Бо що в мене залишалось?
Проблеми з мамою, що тягнули мене на дно.
Робота, де мене не хочуть.
Міста, що не дає дихати.

Він пропонує рішення. Контракт, що дає гроші. Контракт, що дає захист.
Він не пропонує любов — він пропонує угоду. І це не те, чого я хотіла, але, можливо, те, що мені потрібно.

Я дивилась у дзеркало і бачила там не ту безстрашну дівчину, що ще вчора гордо стояла на сцені. Там була втомлена жінка, яка боїться програти цю битву.

І раптом «крейзі» пропозиція Ейдена перестала здаватися такою вже безглуздою.

Я знайшла адресу його офісу.

Довго дивилась на неї — цифри і вулиці, що здавалося, не мають нічого спільного зі мною.

Але в той день я зрозуміла: або я зроблю цей крок — або потону назавжди.

Взяла куртку, зібрала всі сумніви у кулак і вийшла на вулиці, де дощ не припинявся вже кілька днів.

Кожен крок до його дверей був ніби битвою із собою — страхом і гордістю, соромом і розпачем.

Я не знала, що він скаже.
Чи візьме.
Чи зламає мене ще більше.

Але я йшла. Бо це був мій єдиний шанс.

Я піднялася на останній поверх хмарочоса — там, де офіси здавались мені частиною чужого світу, занадто стерильного і холодного для моїх теплих думок.

Двері відкрилися автоматично, немов це було продовженням механізму — безжального і точного.

Коридори, де кожен крок відлунював як вирок, а світло — холодне, безбарвне, що ніби висмоктувало емоції.

Я відчувала, як кожен подих стискається під тиском цього простору, де гроші і влада правили балом.

Рецепція — ідеально охайна жінка з холодним поглядом, що ніби вимірювала мене за зовнішністю і рішучістю.

Мене провели до кабінету, де він чекав.

Стіл, де вирішувались долі, крісло, де сидів він — моє майбутнє чи моя пастка.

Я увійшла і відчула, що в цей момент кожен мій страх і надія знаходяться на межі вибуху.

Двері кабінету закрилися за мною з тихим клацанням — як удар, що розбудив увесь простір навколо.

Він сидів за своїм масивним столом, мов цар у замку, що тримає в руках гру, яку ніхто не може прорвати.

Його погляд піднявся — холодний, пронизливий, але з відтінком чогось, що мало розірвати цю кригу між нами.

— Неочікувано тебе тут побачити, — його голос був тихим, але кожне слово важило, як вирок. — Але одразу хочу вибачитись за вчорашнє. Це алкоголь вирував в мені.

Він зробив крок уперед, і простір між нами здався ще тіснішим.

В його очах пломеніло щось дивне — змішання напруги, вибачення і… пристрасті, що не вилазила назовні, але горіла всередині.

Я стояла, намагаючись не показати, як тремтять руки, і як серце б’ється так голосно, ніби хотіло прорвати груди.

Я прийшла сюди не тому, що хотіла.
Я прийшла, бо не було іншого виходу.

Кожен крок по холодній підлозі цього офісу був важчим за попередній.
Моє серце шалено билося, і водночас — я відчувала, як холод наповнює кожну клітину тіла.

Я стиснула кулаки, щоб не дати страху і сумнівам повністю заволодіти мною.

Він дивився на мене, як на загадку, яку треба розгадати. Як на виклик.

І тоді я сказала те, що ледве могла вимовити:

— Я погоджуюсь.

Не з любові.
Не з вірою у казку.

А тому, що це мій єдиний шанс.

Очі розширилися, неначе в нього перед очима зламався весь план.
Я бачив, як всередині нього щось тріщить — холодний фасад, що тримався роками, почав дати тріщину.

— Ти... — нарешті прошепотів він, ледве стримуючи здивування. — Ти справді погоджуєшся?

Я кивнула, ледве стримуючи тремтіння в голосі.

Він відступив на крок, ніби відчув, що земля під ногами трохи здригнулася.

Він злегка нахилився вперед, поклавши руки на масивний стіл. Його очі не відривалися від мене, уважні й безжальні, як лезо, що може розрізати наскрізь.
— Розкажи мені, чого ти хочеш від цієї угоди. Чітко. Без емоцій.

Я відчула холод поверхні під долонями, але голос тримала рівний, хоча всередині вирував шторм.
— Фінансова підтримка. Лікування для мами.
Я зробила паузу, ніби зважуючи кожне слово.
— І щоб мене забули на роботі. Поки триває угода — щоб я не заважала.

Він кивнув, і на мить в його очах мелькнула тінь схвалення.
— Добре. Я забезпечу тебе. Гроші, ресурси — все, що потрібно. Ти будеш моєю дружиною. На папері. Ми створимо ідеальну ілюзію.