Пролог

Пролог

Ейден Рейнс | 33 роки
Нью-Йорк. 05:06 ранку.

Тиша має звук.

Я знаю це напевно — бо чую її кожного ранку, коли будильник ще не розбудив місто, коли навіть мій телефон не наважується здригнутись від сповіщення. У цій тиші дзвенить усе, що я навчився ховати: гнів, самотність, ім’я матері, яке я не вимовляв вголос майже двадцять років.

Я дивлюся на себе в дзеркало.
Сорочка — білосніжна, відпрасована до ідеалу. Гудзики застебнуті. Комір рівний.
Краватку я ще не зав’язав. Це займе дев’ятнадцять секунд. Я перевіряв.
Усе в моєму житті займає конкретний час.

Мої очі — ті самі, що у неї.
Сірі. Розмиті. Завжди трохи втомлені, ніби світ — це річ, яку доводиться терпіти.

Я міг би її пробачити.
Я міг би, але не пробачив.

Мені було тринадцять.

Я повернувся зі школи раніше, бо зламав палець на правій руці. Не боліло — просто був лід, бинт і водій, який приїхав за мною без усмішки. У нашому домі водії не усміхались.

Мене зустрів порожній коридор.
На кухні не було запаху кориці, хоч вона пекла булочки щонеділі.
Не було музики з радіо.
Не було мами.

На столі лежав конверт. Синій. З її парфумом.
Ті самі ноти, які досі живуть у моїй пам’яті — троянда і щось гірке, схоже на зраду.

Я не відкрив його тоді.

Я сів у вітальні, у своєму костюмі, з палаючим пальцем, і чекав. Три години. П’ять. Вісім.
Батько повернувся рівно о 20:00.

Він не запитав, де вона.
Він не розгубився.
Він просто сів навпроти і сказав:
— Це був її вибір. Тепер у тебе є два шляхи: або ти станеш сильнішим, або залишишся хлопчиком, який чекає на маму.

Я вибрав перше.

Лист я відкрив наступного дня.
У ньому не було жодної сльози, жодного пояснення.

“Мені шкода, Ейдене. Але я більше не витримую. Це не твоя провина. І не твоя відповідальність.
Живи, як хочеш. Не як він.”

Живи, як хочеш.

Ці слова врізались у мене, як скальпель. Бо з того моменту я ніколи не жив, я виживав.
За правилами батька.
За схемами, де емоції — слабкість, а любов — міна.
Я вчився мовчати краще, ніж говорити.
Навчився вигравати, не показуючи ні страху, ні жалю.
Я виріс у костюмі, який став моєю шкірою.

Зараз мені тридцять три.
І коли я дивлюсь у дзеркало — бачу людину, яку він хотів створити.
Без тріщин.
Без зайвих запитань.

Але іноді...
У цій тиші, що дзвенить у вухах до світанку — я чую її голос.
Ніби вона стоїть за спиною.
Ніби от-от скаже: “Все добре. Ти можеш бути кимось іншим.”

Я не обертаюся.
Я боюся, що за спиною — лише тінь мого відображення.
І страх, що я більше ніколи не зможу розібратись — ким саме я став.

Сьогодні — черговий день.
Черговий крок у грі, де фігури давно не мають сердець.

Я зав’яжу краватку.
Я підпишу чергову угоду.
І, можливо… знайду когось, хто гратиме зі мною.

На рівних.