Глава 11. Тінь на порозі

​Весільний вечір добігав кінця. Гості роз’їхалися, і в будинку нарешті запала та особлива тиша, яку дарують старі стіни. Ми з Міланою піднялися в нашу нову спальню на другому поверсі — ту саму, де колись ді Марко малював свої перші креслення.

​— Ти сьогодні була надто напружена під час танцю, — я обійняв Мілану ззаду, розстібаючи складні ґудзики на її сукні. — Що сталося?

​— Я бачила когось біля воріт, Вікторе, — вона повернулася в моїх обіймах. — Чоловік. Він не був схожий на твоїх акціонерів. В його погляді було стільки холоду, що мені стало не по собі.

​Я згадав ту саму постать у плащі. Значить, мені не здалося.

— Адріан отримав записку. Здається, мій "таємний брат" вирішив нагадати про себе саме в день нашого весілля.

​Раптом знизу почувся гучний брязкіт скла. Мілана здригнулася. Ми миттєво вибігли в коридор.

​Ми спустилися вниз. У вітальні, де ще пахло квітами з весілля, стояла розбита ваза. Вікно було відчинене, і нічний вітер роздмухував штори. На підлозі, прямо посеред розбитого скла, лежала стара монета — золотий дукат із гербом родини Корсаків.

​— Це знак... — прошепотіла Аліна, яка вибігла зі своєї кімнати разом з Адріаном. — У щоденнику було написано: "Коли золото Корсаків повернеться в дім без дозволу — чекайте на бурю".

​Адріан підійшов до вікна.

— Там хтось є! — він вказав углиб саду.

​Віктор не вагаючись кинувся на вулицю. Я побігла за ним. Ми побачили силует хлопця — він був високим, ставним, і навіть у темряві відчувалася його неймовірна сила. Він зупинився біля старого каштана.

​— Хто ти такий?! — крикнув Віктор.

​Хлопець повільно повернувся. Його обличчя було майже копією Віктора, але молодшим і набагато жорсткішим. Це не був маленький Марк. Це був дорослий юнак, років вісімнадцяти.

​— Привіт, "дядьку" Вікторе, — голос хлопця був низьким і спокійним. — Я — Артур. Син того, кого ти викреслив зі свого життя ще до мого народження. Мій батько передавав вітання. І він сказав, що гостям у нашому родовому домі пора пакувати валізи.

​Я відчула, як Віктор напружився поруч зі мною. Його рука стиснулася в кулак.

— Твій батько втратив право на цей дім сорок років тому, Артуре.

​— Право крові не згорає, — Артур зробив крок назад у тінь. — Я прийшов не за будинком. Я прийшов за справедливістю. І я залишаюся в місті. До зустрічі в офісі, Мілано. Кажуть, ти чудовий юрист. Подивимося, чи зможеш ти виграти справу проти справжнього спадкоємця.

​Він зник так само раптово, як і з’явився.

​Я стояла на ґанку, обіймаючи себе за плечі.

— Це він, — прошепотіла я Адріану. — Це той самий зведений брат. Тільки він не для Марка зведений, він — син таємного брата Віктора.

​— Він прийшов за війною, Алю, — Адріан виглядав похмурим. — І тепер наше життя в цьому будинку перетвориться на оборону фортеці.

​Я подивилася на Мілану. Вона стояла поруч із Віктором, і в її очах я побачила не страх, а бойовий азарт. Вона вже почала розробляти стратегію захисту.

​Але десь у глибині душі я знала: цей Артур ще зіграє свою роль у житті наших дітей. Бо "заборонене кохання", про яке ми мріяли для Ліни та Поліни, починається саме з таких ворогів.