Глава 3. Сніданок на похоровій бочці

 Мілана : 

​Ранок почався не з кави, а з усвідомлення того, що на моїй кухні, у моєму сімейному «гнізді», сидить Віктор Корсак і спокійно чистить апельсин.

​Аліна та Адріан сиділи навпроти, і в повітрі висіла така напруга, що можна було б живити невелике місто. Адріан все ще кидав на Віктора підозрілі погляди, а Аліна, навпаки, з цікавістю спостерігала за «вовком», який раптом став домашнім.

​— Знаєш, Вікторе, — Аліна першою порушила тишу, — я ніколи не думала, що ти вмієш користуватися звичайною кавоваркою. Я думала, тобі її приносять на золотій таці.

​— Я багато чого вмію, Аліно, — Віктор усміхнувся, і я помітила, як його погляд мимохідь зупинився на мені. — Просто зазвичай у мене немає приводу це демонструвати. Але сьогодні особливий день. Перший день нашої «спільної роботи» над щоденником.

​— Роботи — так, — я різко поставила чашку на стіл. — Але не забувай про офіс. О десятій у нас зустріч із акціонерами. Ти готовий пояснити їм, чому проект «Майбутнє» тепер включає в себе «історичну спадщину» і збереження старого саду?

​— Я готовий, якщо ти будеш поруч, — відповів він. — Ти — мій головний аргумент.

​Аліна : 

​Я штовхнула Адріана ліктем під столом і прошепотіла:

— Дивись, вони ж іскрять! Якщо вони почнуть сваритися, будинок злетить у повітря без жодного демонтажу.

​Адріан лише зітхнув:

— Алю, це не іскри, це коротке замикання. Твоя сестра грає з вогнем.

​— Але ж вона Гайова! — я посміхнулася. — Ми не боїмося вогню, ми його проектуємо.

​Коли Мілана та Віктор пішли, я повернулася до Адріана:

— Слухай, а що там з тими сторінками, які ми не змогли відкрити вчора? Про «першого спадкоємця»?

​Адріан напружився.

— Там згадується, що в родині Корсаків був хтось, кого викреслили з усіх паперів. Якась таємна гілка роду. Якщо це правда, то у Віктора можуть бути родичі, про яких він і сам не знає.

 Мілана: 

​Ми їхали в офіс. Віктор був зосереджений, але я відчувала, що його думки десь далеко. Коли ми зупинилися на світлофорі, я помітила, як він дістав із гаманця маленьку, потерту фотографію. Не ту, зі старими дідами, а іншу — на ній був маленький хлопчик з такими ж зухвалими очима, як у Віктора.

​— Хто це? — запитала я, хоча серце підказало відповідь раніше, ніж він відкрив рот.

​Віктор здригнувся і швидко сховав фото. Його обличчя вмить стало кам'яним — таким я бачила його в перший день нашої зустрічі.

— Це моє минуле, Мілано. Минуле, яке я намагався залишити в іншому місті.

​— У тебе є син? — я прямо подивилася на нього. — Чому ти ніколи не згадував про це? В усіх твоїх інтерв'ю ти — «найбажаніший холостяк», у якого немає нікого.

​Віктор міцніше стиснув кермо.

— Бо його мати зробила все, щоб я ніколи його не бачив. Це була помилка моєї юності, контракт, який я не зміг розірвати без втрат. Його звати Марк-молодший. Йому зараз десь вісім... чи дев'ять. Я надсилаю гроші, але вона не дозволяє мені навіть подзвонити.

​Я відчула, як моя ненависть до нього розчиняється в жалі. Весь цей блиск, мільярди, офіси зі скла — а він просто самотній батько, якому заборонили любити свою дитину.

​— Вікторе... — я поклала руку на його плече. — Якщо ми знайдемо спосіб... якщо ти хочеш його повернути...

​— Ні, — відрізав він, але я побачила, як затремтіли його губи. — Зараз не час. Сьогодні ми маємо врятувати компанію. Але дякую, що запитала. Це... важливо для мене.

​Ми під'їхали до офісу. Я виходила з машини з думкою: цей чоловік набагато складніший, ніж я думала. І десь там, далеко, росте хлопчик, який колись може змінити все наше життя.