Глава 2. Маски скинуто

 Віктор

​Дорога від ресторану до старого будинку Гайових здавалася мені занадто короткою. Мілана мовчала, дивлячись у вікно на нічне місто, а я не міг відірвати погляду від її профілю. Вона щойно «розкатала» Савченка на очах у всієї еліти, навіть не підвищивши голосу.

​— Ви сьогодні були неперевершені, Мілано, — сказав я, зупиняючи машину біля її під’їзду. — Савченко тепер тиждень не зможе спати.

​— Я просто виконую свою частину угоди, Вікторе, — вона повернулася до мене. В тьмяному світлі ліхтарів її очі здавалися майже чорними. — Але не думайте, що це щось змінить. Завтра вранці я знову буду шукати помилки у ваших звітах.

​— Чому ви так запекло боретеся зі мною? — я нахилився ближче, відчуваючи аромат її парфумів, який заповнив увесь салон. — Я ж запропонував вам мир. Я зберіг ваш будинок. Я допоміг Адріану. Що ще я маю зробити, щоб ви побачили в мені людину, а не просто «забудовника з ломом»?

​— Ви хочете знати правду? — вона гірко посміхнулася. — Мій батько теж вірив таким, як ви. Він підписував контракти, тиснув руки... а потім його просто стерли, бо він заважав «розвитку міста». Для вас цей будинок — ділянка під ТРЦ. Для мене — це останнє місце, де я була щасливою.

​Я завмер. Вона вперше заговорила про батька.

— Я не знав про вашого батька, Мілано. Правда.

​— Тепер знаєте, — вона взялася за ручку дверей. — Дякую за вечір. Але завтра о восьмій я знову буду вашим найгіршим кошмаром.

​Вона вже збиралася вийти, але я схопив її за руку.

— Зачекайте. Є дещо... — я дістав із бардачка стару фотографію. — Мій дід, Марк Корсак, теж знав вашого прадідуся. На цьому фото вони разом біля вашого будинку в 1945-му. Я знайшов це вчора.

​Мілана взяла знімок. Її пальці злегка затремтіли.

— То ви... ви знали про цей зв'язок?

​— Ні. Тільки тепер починаю розуміти: ми з вами не випадково зіткнулися, Мілано. Наші родини мають спільну історію. І, можливо, цей будинок має належати . 

Мілана

​Я тримала в руках старе фото, і мої пальці мимоволі торкнулися зображення прадідуся. Вони стояли там, двоє чоловіків у важкі часи, і посміхалися, ніби знали, що через сто років їхні нащадки будуть сидіти в одному авто, намагаючись не згоріти від напруги.

​— Чому ти не показав це раніше? — мій голос став м'якшим, ніж я планувала.

​— Я чекав моменту, коли ти перестанеш бачити в мені ворога, Мілано, — Віктор нахилився ще ближче. Його рука все ще тримала мою. — Я хотів, щоб ти зрозуміла: я не просто хочу твій будинок. Я хочу повернути частину своєї власної історії. Мій дід залишив запис у щоденнику: «Дім на Архітекторській — це місце, де серце знаходить спокій». Тепер я розумію, що він мав на увазі не цеглу.

​Я подивилася на нього. Вперше за весь час я побачила в Вікторі не бізнесмена, а маленького хлопчика, який шукає своє коріння.

​— Заходь, — раптом сказала я, сама дивуючись своїй сміливості.

​— Що? — Віктор підняв брови.

​— Заходь у будинок. У нас є щоденник ді Марко. Там є записи про твого діда. Думаю, нам час перестати воювати на вулиці й почати шукати істину разом.

​Коли ми зайшли в під'їзд, я відчула, як старі сходи скрипнули під вагою Віктора. Це був звук того, як руйнується стара епоха і починається нова.

​Ця квартира пахла затишком і небезпекою одночасно. Коли я побачив Аліну та Адріана, які сиділи в вітальні над паперами, я зрозумів: я щойно зайшов на територію, де гроші нічого не варті.

​Адріан підвівся, його погляд був настороженим.

— Вікторе? Що ти тут робиш?

​— Він прийшов як гість, Адріане, — твердо сказала Мілана, кладучи фото на стіл. — Виявилося, що наші діди були друзями. Покажіть йому щоденник.

​Ми схилилися над записями ді Марко. І там, на сторінці 112, було написано: «Марк Корсак допоміг приховати архіви. Якщо цей дім колись буде під загрозою, його нащадки мають знати: ключ не в замку, а в серці».

​— Ключ... — прошепотіла Аліна. — Міло, дивись! Тут намальовано дві половинки одного герба. Одна була в нашій скриньці...

​— А друга... — я витягнув свій сімейний перстень-печатку, який завжди носив на ланцюжку. — Вона була в моїй родині як реліквія. Я ніколи не знав, до чого вона.

​Ми приклали перстень до малюнка в щоденнику. Вони зійшлися ідеально.

​У цей момент я зрозумів: ми не просто сусіди чи конкуренти. Ми — дві частини одного великого пазла. І Мілана — головна деталь у моєму житті.

​— Здається, ми тепер пов'язані навічно, — сказав я, дивлячись на Мілану.

​Вона вперше не відвела погляд.

— Здається, ти правий, Корсак. Але угода про місяць роботи все ще в силі. Мені все ще треба вивчити твої звіти.

​Я засміявся. Вона була неймовірною нам обом.