Розділ 14

РУСЛАН
 

Я кинув телефон на масивний стіл із чорного дерева і важко відкинувся у шкіряному кріслі. У кабінеті панувала абсолютна тиша, але в моїй голові досі дзвенів голос Єви.

«Слухаюсь і повинуюсь, мій повелителю».

Сарказм, який стікав з її язика чистою отрутою. Будь-кого іншого за такий тон я б розмазав по стіні ще на другому слові. Люди в цьому місті боялися навіть дихати в моїй присутності. Вони ретельно добирали слова, ковтали власну гордість і обережно ховали очі. Але не Єва. Вона випробовувала мої межі так відчайдушно, з такою сліпою самовпевненістю смертника, що це викликало в мені лише ще більший, неконтрольований азарт і голод.

Я підвівся і підійшов до панорамного вікна, ховаючи руки в кишені брюк. Київ жив своїм метушливим денним життям, внизу повзли нескінченні потоки машин, вирішувалися долі мільйонних контрактів, але мої думки були зосереджені лише на одній-єдиній жінці. Жінці, яка зараз сиділа у своєму кабінеті і, напевно, подумки встромляла в мене ножі.

Що ця дівчина зі мною робить?

Я згадав сьогоднішній ранок. Єва стояла біля моєї кавомашини в досить спокусливій піжамці, сподіваючись, що тонкий шовк халату заховає її тіло від мого погляду. Та я вже бачив цю бездоганність, що тепер бентежила думки, прискорювала пульс і пробуджувала в мені нестерпне бажання пізнати її всю. Та якщо відкинути ці розпусні думки, звернути увагу на недбало зібране волосся, то Єва виглядала домашньою, вразливою, але варто було мені наблизитися, як повітря навколо неї наелектризувалося. Коли я обійняв її зі спини, я відчув, як напружилося кожне сухожилля в її тілі. Вона тремтіла. Але її очі, коли вона обернулася до мене в кільці моїх рук, метали блискавки. Вона стояла в моїй кухні, в моєму домі, повністю залежна від мого слова, але дивилася на мене так, ніби це я був у неї в полоні. Її жарт про отруту... Вона справді була б щаслива побачити, як я задихаюся на її очах. І мене це заводило до божевілля.

Я завжди контролював усе. Емоції були для мене зайвим баластом, який лише заважав вести жорсткий бізнес. Жінки були просто приємним, тимчасовим фоном. Зручним, покірним, взаємозамінним ресурсом, який зникав з мого життя так само легко, як і з'являвся. Ніхто з них ніколи не смів мені перечити. Ніхто не дивився на мене з такою чистою, концентрованою ненавистю. Завадська врізалася в мою реальність і зламала мій ідеально відбалансований механізм.

Я відпустив її брата. Артем Завадський перетнув межу, він спробував вкрасти мої активи. У моєму світі за таке не просто вбивають, за таке стирають у порошок усю родину і забирають усе до копійки. Але Артем не був дурнем, коли справа торкалась компʼютерних систем, і я не доганяв, як взагалі йому в голову прийшла ідея зазіхнути на "СК Холдинг". Макар був шокований моїм наказом. Я сам був здивований. Але я дозволив цьому хлопцю вийти цілим, просто тому, що хотів побачити, як горда, крижана спадкоємиця «Вектора» схилить голову.

І вона її схилила. Прийшла до мого кабінету. Віддала себе в мої руки, погодившись на найпринизливіші умови. Але її покірність виявилася ілюзією. Вона віддала мені свою свободу, але її воля залишилася недоторканою. Вона огризалася. Билася і шипіла як дика загнана в кут кішка, намагаючись зберегти залишки своєї гідності.

Вчора ввечері, коли я увійшов до неї в кімнату... Я досі відчував на пальцях вологість її шкіри. Єва стояла переді мною абсолютно гола, стискаючи кулаки, заплющивши очі від огиди. У мене зводило щелепу від бажання притиснути її до тієї стіни, розсунути її ноги і заповнити її собою так жорстко, щоб вона забула власне ім'я. Я міг би взяти її силою прямо там. Я мав на це повне право – вона моя.

Але мені цього було мало. Просто секс – це занадто примітивно, занадто нудно для хижака. Якщо я візьму її силою, вона просто перетерпить це, сховається у свій панцир і зненавидить мене ще більше, залишившись незламною.

Я цього не допущу. Я хотів, щоб вона сама запросила мене... Хотів побачити, як ненависть у її зелених очах плавиться, перетворюючись на гарячу, сліпу, тваринну жагу. Я збирався здирати з неї цю ділову броню шар за шаром, змушувати її втрачати контроль, ламати її принципи, поки від холодного презирства не залишиться тільки відчайдушний стогін мого імені. Вона повинна не просто змиритися зі своїм становищем. Вона повинна захотіти належати мені.

Сьогоднішня вечеря – це не просто примха вигуляти новий трофей. Це моя мітка на ній для всього міста. Я виведу її у світ поруч із собою, посаджу за свій стіл, щоб кожен у цьому грьобаному Києві зрозумів, що неприступна Єва Завадська тепер належить Сікорському. Вона сидітиме поруч, питиме моє вино, і нехай увесь її вигляд кричить про те, що її змусили – це лише підкреслить мою владу. Вона звикатиме до того, що її минулого життя більше не існує.

Я подивився на важкий циферблат «Rolex» на правому зап'ясті. До вечора залишалося ще кілька годин, але в моїй крові вже кипів мисливський азарт. Завадська готує для мене нові шпильки та сарказм, сподіваючись, що я не витримаю і викину її за двері.

Що ж, Єво. Подивимося, чим ти відповіси, коли я почну грати по-справжньому. Ти навіть не уявляєш, в яку глибоку прірву ти зробила крок.