Розділ 13

Коли двері мого кабінету відчинилися і на порозі з'явився Артем, моє серце пропустило удар, а потім зірвалося в шалений галоп. Він був блідий, із темними колами під очима, сорочка пом'ята, але він стояв на своїх двох. Живий.

Я зірвалася з крісла так різко, що воно від'їхало і вдарилося об стіну. У два кроки подолавши відстань між нами, я вчепилася в його плечі і міцно, до хрускоту в ребрах, обійняла. Я вдихала запах його парфуму, змішаний із запахом сирого підвалу і страху, і відчувала, як гарячі сльози полегшення обпікають очі.

– Гей, сестричко... ну ти чого, ти роздушиш мене, – пробурмотів Артем, трохи незграбно поплескуючи мене по спині.

Я різко відсторонилася. Полегшення миттєво змінилося пекучою, неконтрольованою злістю. Я розмахнулася і відчутно вдарила брата кулаком у плече.

– Ай! За що?! – він відсахнувся, потираючи забите місце.

– За те, що ти ідіот! – мій голос зірвався на крик, який я вже не могла стримувати. – Ти хоч розумієш, куди ти поліз?! У яку дупу ти засунув свою голову і всю нашу компанію?! Зламати Сікорського?! Це диво, Артеме! Це просто чортове диво, що ти зараз стоїш тут, а не лежиш у лісосмузі з проломленим черепом!

Брат закотив очі і нервово, але з якоюсь дурною самовпевненістю розсміявся, проходячи вглиб кабінету і падаючи на диван.

– Та розслабся ти, Єво. Все ж обійшлося. Вони мене потримали, полякали трохи для профілактики і відпустили. Ніяких претензій. Навіть поліцію не викликали. Зрозуміли, що нічого на мене немає, і вирішили не піднімати галас. Я ж казав, що все контролюю.

Я дивилася на нього, і в мене всередині все обривалося. Він справді в це вірив. Цей дорослий хлопчик у дорогому костюмі свято вірив, що акули  бізнесу з кримінальними зв'язками просто вирішили його «полякати». Якщо б ти тільки знав, Артеме. Якщо б ти тільки знав, чим я заплатила за те, щоб у них не було до тебе «жодних претензій». Але я лише зціпила зуби. Він ніколи не дізнається про мою угоду з Сікорськийем. Це знищило б залишки його гордості, а мою жертву зробило б ще більш нестерпною.

Двері знову відчинились. До кабінету увійшов Борис Петрович.

Він зробив крок усередину і раптом завмер, немов наткнувся на невидиму стіну. Його погляд впав на Артема. На якусь частку секунди очі старого партнера розширилися від абсолютного, непідробного шоку. Він виглядав так, ніби побачив привида. Його рот ледь відкрився, а рука судомно стиснула ручку дверей.

– Борисе Петровичу! – Артем махнув йому рукою, не помічаючи цієї дивної заминки. – Я ж казав, що прорвемося!

На обличчя Бориса миттєво повернулася звична маска. Він полегшено видихнув і швидко підійшов до брата, тиснучи йому руку.

– Слава Богу, Артеме. Слава Богу. Я вже не знав, що й думати.

Я насупилася, уважно спостерігаючи за Борисом. Чому він так здивувався? Він же знав, що Сікорський  його відпустить, я ж сказала йому... Ні, я не казала. Я просто поїхала. Але ця реакція Бориса була занадто дивною, ніби він був на сто відсотків упевнений, що Артем звідти вже не повернеться. Мозок зафіксував цю нестиковку, але втома і нервове виснаження взяли своє, я відмахнулася від підозр, списуючи все на загальний стрес.

– Іди працюй, Артеме, – втомлено потерла скроні я. – І щоб більше ніяких «грандіозних проєктів». Ніколи.

Коли вони вийшли, я зачинилася зсередини, намагаючись сховатися від реальності за стосами паперів. Але мій новий власник не збирався давати мені спокій.

Ближче до обіду екран телефону засвітився невідомим номером. Я знала, хто це. Треба буде зберегти, підписавши якось відповідно. Відповіла я не відразу, дозволивши Руслану послухати гудки.

– Слухаю, – мій тон був холоднішим за рідкий азот.

– Сподіваюся, ти вже закінчила зі своїми сімейними обіймами і сльозами радості, – його низький, вібруючий голос пройшовся по моїх нервах. Сікорський  явно розважався. – Що буде на вечерю, Єво?

Я відкинулася на спинку крісла, крутячи в руці олівець.

– Можу запарити «Мівіну». Тобі курячу чи грибну ? Думаю, під твій характер гостра ідеально підійде, а замість приправи я краще плюну тобі в тарілку.

У трубці пролунав тихий, низький смішок. Йому справді подобалося, коли я випускала кігті.

– «Мівіну» залишиш для свого брата, коли він збанкрутує, – парирував Руслан. – Я віддаю перевагу м'ясу.

– Тоді купи його по дорозі і приготуй. Я не наймалася до тебе кухарем. У нашому «контракті» домовленостей про це не було.

– Ти напрочуд зухвала для жінки, яка ще вчора вночі благала мене про милість, – голос Руслана став трохи жорсткішим, але азарт нікуди не зник. – Повечеряємо десь у місті.

Я міцно заплющила очі і шумно, демонстративно видихнула в трубку, з силою потираючи перенісся.

– Ти не відчепишся, так? Тобі обов'язково треба вигуляти свій новий трофей на публіці? Якщо твоєму его від цього стане легше – добре. Повечеряємо.

– Так би й одразу, Завадська, – в його голосі знову з'явилося те самовпевнене задоволення, яке я ненавиділа всією душею. – О вісімнадцятій будь готова. Я заїду за тобою в офіс.

– Слухаюсь і повинуюсь, мій повелителю, – отруйно процідила я, вклавши в ці слова максимум сарказму, на який була здатна, і першою скинула виклик.

Олівець у моїй руці з тріском зламався навпіл. Попереду був вечір. І я мала придумати, як пережити його, не зірвавшись на жорстоке вбивство.