Розділ 11

Після вечері, Руслан проявив люб’язність, ввести мене у курс справи, де що знаходиться в його квартирі. Екскурсія цим порочним, бездоганним пентхаусом нагадувала огляд моєї власної дорогої в'язниці. Руслан ішов попереду, його широкі плечі перекривали мені огляд, а кроки були абсолютно беззвучними на м'якому ворсі килимів. Вітальня, зона відпочинку, панорамні тераси,  усе це не мало для мене жодного значення.

Руслан зупинився біля масивних подвійних дверей і штовхнув їх рукою. Спальня Сікорського нагадувала суцільний провал у темряву, розрізаний лише тонкими смугами архітектурного світла. Масивне низьке ліжко домінувало по центру, різкий контраст світлої постільної білизни тонув під вагою вугільно-сірого покривала. Біля узголів'я лежали чотири подушки, дві темні та дві світлі, розкладені з маніакальною симетрією. Шалені гроші тут видавали виключно фактури, матовий камінь стінових панелей, впізнаваний строгий силует шкіряного крісла від Minotti та холодна, прорахована до міліметра геометрія, затиснута в рами панорамних вікон.

– А це наша спальня, – рівно вимовив Сікорський, повертаючись до мене.

Слово «наша» різонуло по нервах сильніше за звук пінопласту, яким скрегочуть по склу, я навіть мимоволі здригнулась. Завмерши на порозі, інстинктивно обхопивши себе руками, ніби намагаючись захиститися від холоду, якого тут не було, я просто відчувала, як накочує паніка, неприємне відчуття від неминучості. Я була не готова до цього…

– Дай мені хоча б звикнути, – мій голос здригнувся, незважаючи на всі спроби триматися впевнено. – Не змушуй мене одразу лягати з тобою в одне ліжко. Я не зможу... не сьогодні.

Його темні очі звузилися. Секунду Руслан мовчки вивчав моє зблідле обличчя, зважуючи мою непокору. Його погляд був важким, скануючим, але раптом кутик його губ ледь помітно смикнувся.

– Добре. Я змилуюся сьогодні, Єво, – він зробив крок до мене, змушуючи мене втиснутися лопатками в одвірок. – Можеш переспати з цим своїм новим життям наодинці, у гостьовій кімнаті, яка сподобається. Але запам'ятай, це разова акція. Надалі я бажаю бачити тебе у своєму ліжку. Поруч зі мною, – він відсторонився і пішов углиб своєї спальні, залишаючи мене одну.

Я попрямувала до гостьової кімнати, і мій мозок просто розривався від гніву та нерозуміння. Це було так тупо. Так абсурдно. Він нічого не знав про мене. Не знав моїх звичок, моїх страхів, того, як я, елементарно, п'ю каву вранці. У нього просто виникла ця тупа, нав'язлива ідея – змусити мене лягати спати поруч. При цьому Сікорський чудово усвідомлював, що кожною клітиною свого тіла я його ненавиджу. Який кайф у тому, щоб ділити ліжко з тілом, яке здригається від огиди при кожному твоєму русі? Це була не пристрасть. Це була чиста, хвора жага абсолютного контролю.

Пізніше, я зачинилася у ванній кімнаті. Гаряча вода обпалювала шкіру, але не могла змити відчуття бруду, яким я вкрилася з ніг до голови, щойно погодилася на його умови. Я стояла під струменями води, дозволяючи собі кілька хвилин тихої, безсилої істерики. Вийшовши з кабіни, я щільно обгорнула тіло великим білим рушником. Трохи відчинивши двері ванної, я обережно визирнула в коридор. Напівтемрява. Тихо. Жодних ознак Сікорського. Я швидко прошмигнула до своєї кімнати, відчуваючи крихке полегшення від того, що змогла уникнути ще однієї зустрічі.

Та тільки-но я переступила поріг та потягнулася до ручки, щоб замкнутися зсередини і двері вже майже зачинилися, коли масивна чоловіча долоня жорстко лягла на дерево, блокуючи рух. Я скрикнула і різко відсахнулася назад. Руслан нахабно, по-хазяйськи увійшов до моєї кімнати і зачинив за собою двері. На ньому були лише темні брюки, торс залишався оголеним, демонструючи литі м'язи і кілька старих шрамів. Від нього несло небезпекою і важкою, пригнічуючою чоловічою силою.

Я позадкувала, судомно притискаючи до грудей вологу махрову тканину рушника. Мої лопатки вперлися в холодну стіну.

– Що ти робиш? – видихнула я. – Ти ж сказав...

– Я сказав, що ти спатимеш тут, – він повільно наближався, і кожен його крок заганяв мене в стан панічного жаху. – Але я не казав, що не хочу оцінити своє надбання.  Я заплатив за тебе занадто високу ціну, Завадська. Скинь рушник.

Мої очі розширилися.

– Ні. Руслане, благаю...

– Скинь його, – тон став нижчим, жорсткішим, Руслан не збирався гратись зі мною і терпіти мої заперечення, – Або я сам зірву його з тебе.

Мої пальці тремтіли так сильно, що я ледь змогла розтиснути вузол на грудях. Рушник важко впав на підлогу, залишаючи мене абсолютно голою, беззахисною перед його темним, хижим поглядом. Руслан зупинився впритул. Його зіниці були чорними. За короткий час нашого знайомства та тих не частих зустрічей, я вже встигла помітити те, що , коли  Руслана торкаються хижі емоції, зліть, бажання, нетерплячість, його очі темніли.  Він повільно, методично оглядав мене з ніг до голови. Його погляд ковзав по тремтячих колінах, по лінії талії, затримувався на грудях, що важко здіймалися від переривчастого дихання. Я міцно заплющила очі, відчуваючи до нього таку концентровану огиду, від якої нудило. Я стояла перед Сікорським, як товар на вітрині. М'ясо. Річ, яку він щойно купив.

Його велика, гаряча долоня лягла на мою вологу талію. Шкіру ніби обпекло розпеченим металом. Руслан зробив крок ще ближче, так близько, що його стегна торкнулися моїх. Він схилився до моєї шиї, шумно, глибоко вдихаючи аромат моєї шкіри і вологого волосся.Сікорський відверто насолоджувався моєю безпорадністю, моїм страхом, моїм тремтінням.

Мої нерви не витримали. Це приниження випалювало зсередини залишки гордості.

– Досить, – я різко розплющила очі, намагаючись відштовхнути його литі груди зведеними руками, але він навіть не ворухнувся. – Ти достатньо познущався! Ти оцінив мене з усіх боків. А тепер забирайся звідси!

Повітря навколо нас миттєво заледеніло. Його пальці, що секунду тому гладили мою талію, злетіли вгору. Руслан жорстко, до болю перехопив моє підборіддя, вдавлюючи мене потилицею в стіну.